Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
«Спасибі тобі, Мавко!» — поклонився Іван лісовій красуні.
«Живи, лицарю, щасливо, люби свою землю і передай любов до рідного краю своїм нащадкам. Хай вони бережуть мій дарунок, як свій найцінніший скарб, хай бережуть живу воду так, як ти бережеш свою любов!»
Пішов Іван до свого села, поніс Олесі живу воду. А за ним біг чистий, прозорий струмок, котився слідом, як прип'ятий. Він розливався, ширшав, глибшав, і врешті перетворився на широку, повноводну річку, яку люди за те, що вона, як прип'ята, прибігла
Юрко нахилився, зачерпнув жменею воду, сказав:
— Оце і є, Лесю, жива вода, Мавчин подарунок!
— А що ж було далі з Олесею та Іваном? — як заворожена запитала дівчина.
— У казках завжди щасливий кінець, — пояснив Юрко. — Прийшов Іван додому, напоїв Олесю цілющою водою, відступила від дівчини хворість. Зіграли молодята весілля і жили вони довго-довго, мали багато синів, дочок, внуків та правнуків — і всі вони берегли в своєму серці любов до рідної землі, до оцього зеленого краю, до чистої і ніжної синьоокої Прип'яті. І всі вони боронили і боронять сьогодні свою землю, не шкодуючи власного життя.
— Гарна твоя казка, — зворушено мовила Леся, — така гарна, що й сказати важко, наскільки вона гарна. А може, це не казка, а бувальщина, бо дуже вже багато в ній щирої правди. — Дівчина довірливо поглянула на Юрка, запитала:
— Хіба не так? Справді, що є найцінніше в людини — життя і любов. Адже життя стає мертвим без любові, без вірності. Тільки велика любов здатна дати людині силу для подвигу! Так часто говорив мій тато. А хіба може бути любов без вірності? Багато чого мені розповіла твоя казка.
— Що ж вона розповіла тобі? — запитав хлопець.
— А хоча б те, — довірливо всміхнулася Леся, — що такі люди, як ти, Юрку, зуміють бути вірними до кінця своєму краєві, своїй Батьківщині.
Розділ двадцять другий
АГЕНТ 18-20
Бабка Соломониха, в якої лишився врятований полонений, попросила Марію Федорівну позичити хоч трохи борошна, бо в неї геть усе забрали німці. Мати насипала торбину борошна і сказала Юрку, щоб відніс його Соломонисі.
По селу вже заговорили, що Берегові сховали від партизан коменданта, гітлерівського полковника, старосту й начальника поліції, і тепер мають одержати від німців велику нагороду. Біля колодязя стояв гурт молодиць, вони про щось жваво перемовлялися. Та побачивши Юрка, замовкли і проводили його неприязними настороженими поглядами.
Бабка Соломониха саме збирала пізню малину, побачивши Юрка з борошном, зраділа:
— Тепер я йому вареників зварю з малиною! І локшини накришу, хай їсть та поправляється! Ослаб він дуже, ніяк не може на ноги звестися.
Юрко
— У хатині він. Поліцаї так і нишпорять по хатах. І сьогодні заходили, питали горілки. А де в мене та горілка візьметься? Боюся, щоб до мого постояльця не пристали… От і поклала його в хатині. Хочеш, сину, то провідай його, перемовся словом.
Юрко зайшов у хатину. На сіні, засланому червоною рядниною, лежав поранений. Біля нього стояла чашка з вишневим компотом, поряд миска з жовтими грушами. Полонений побачив Юрка, впізнав, посміхнувся:
— Здрастуй, синку! Спасибі, що прийшов провідати. А я все ще лежу та б'ю байдики. Люди воюють, а я вийшов із строю. Як там на фронті? Стоїть Київ? А Москва?
— Не взяли німці Києва, — відповів Юрко, — тривають запеклі бої на підступах до міста. Тяжкі бої йдуть під Смоленськом, а більше нічого не відомо. Як ви себе почуваєте? Може, лікаря покликати?
— Лікаря? — перепитав полонений. — Ні, не треба. Рана почала гоїтися, а сили все одно мало. Дуже охляв від голоду, били мене люто! Та хіба тільки мене… Хутчій би звестися на ноги…
— А ви звідки, мабуть, здалеку?
— З Вірменії я, хлопчику, чув про таке місто Єреван?
— Чув, столиця Вірменії.
— Артилерист я, старший лейтенант Степан Ованесян, наша батарея за Прип'яттю стояла в Стрілецькому лісі. А як тебе звати?
— Юрком.
— Отам мене, Юрку, й поранило. Прочумався, а кругом — фашисти. Схопили й потягли за колючий дріт. А далеко від вас Стрілецький ліс?
— Кілометрів п'ять від села, — пояснив Юрко, — до нього на човні краще добиратися. Там повно грибів. От ми за ними і їздили в той ліс.
Поранений звівся на лікоть, попросив Юрка поправити подушку, сказав розгублено:
— Зовсім я нанівець звівся, в очах темніє, і голова йде обертом…
— Минеться ваша хворість, — заспокоїв полоненого Юрко, — а я вам борошна приніс.
— Спасибі,— подякував поранений, — гарні люди живуть у вашому селі. Кожен намагається чимось допомогти. Як рідні…
Поранений замовк, полежав трохи, потім несподівано запитав:
— А скажи, Юрку, партизани є в лісах?..
— Є, недавно на село напали, поліцаїв були захопили.
— Слухай мене уважно, Юрку, треба якось передати партизанам, що в Стрілецькому лісі закопано багато боєприпасів. Наказ нам був стояти до кінця. От ми і стояли. А потім оточення. Довелося частину боєприпасів прикопати. Лишилося нас у тому лісі — жменя, і ті поранені… Хай прийдуть до мене партизани — розповім, а може, й сам поведу, покажу… — Очі Ованесяна ще більше засвітилися — Дорого дістався фашистам той Стрілецький ліс, одна наша батарея підбила п'ятнадцять ворожих танків! І всі ми чесно воювали!.. А потім от полон…