Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
Юрко городами кинувся до Карпенків. Прибіг, ускочив у хату, ледве віддихавшись, запитав у тітки Варки:
— Де Володя?
— У повітці готує поросяті.
Вовка сидів на окоренку і гострим ножем кришив кропиву. Зелені стебла жалили руки, хлопець кривився, але ще з більшою злістю орудував ножем. Поряд стояв чавун в гарячою розіпрілою картоплею, а в ньому стримів дубовий замашний макогін. Юрко нахилився до товариша, почав поспіхом розповідати:
— До тебе йде гестапівський шпигун! Приніс ордени за переправу та за пана Хоткевича. Не вір йому
Вовка розгублено закліпав віями, мовчки слухав Юрка.
— Ти його затримай, а я побіжу в поліцію, повідомлю про прихід «партизана»! Як він тебе не переконуватиме, а ти своє знай: «Ніякої переправи не рятував, ніяких диверсантів не бачив!»
Юрко вибіг з повітки і берегом Прип'яті подався в поліцію. Хвилин через десять на Вовчине подвір'я зайшов чоловік в сірій пропаленій шинелі. Він побачив хлопця, запитав:
— Ти Володимир Карпенко?
— Я. А що таке?
Чоловік стомлено присів на колоду, що лежала під повіткою, сказав засмучено:
— Приніс твоєму товаришу Юрку Береговому листа від батька, а він ледве з двору не вигнав і розмовляти зі мною не захотів.
Він дістав з кишені посвідчення, подав його Володі, І промовив:
— Читай!
Вовка прочитав посвідчення, допитливо глянув на Саврука і чекав, що той далі говоритиме.
— Приніс я тобі, хлопче, нагороду за врятування переправи, за допомогу, подану нашому війську при ліквідації ворожих диверсантів. Рішенням командування тебе нагороджено орденом Червоного Прапора. Твій товариш Юрко Береговий від ордена відмовився! То, може, й ти не захочеш взяти бойову нагороду?
Чоловік дістав з кишені орден Червоного Прапора, подав Володі.
— Бери, Володю, орден, — підохочував чоловік, — заслужив! І не бійся, скоро в село прийде Червона Армія! Тепер ти маєш бойовий орден, такий, як у Ворошилова, Будьонного, Тимошенка!
Володя тремтячою рукою взяв орден, метал приємно холодив розпашілу, пожалену кропивою руку.
— Справжній орден! — захоплено вигукнув Володя. Чоловік радісно заусміхався, задоволено сказав:
— А ти, товаришу, як думав? За справжнє геройство і орден справжній вручається! Сховай поки що нагороду, а як прийдуть наші — носитимеш!
Володя, як зачарований, дивився на орден і не міг відвести від нього погляд. Нарешті, жалісно зітхнувши, він простягнув чоловіку нагороду:
— Нате ваш орден!
— Як це нате? — спохмурнів чоловік. — Це ж твоя нагорода! Заслужена!
Володя заперечливо закрутив головою.
— Не моя! Не рятував я переправи, не бачив ніяких диверсантів! А навіщо мені чужа нагорода?
— Відмовляєшся від нагороди? — загрозливо сказав чоловік, — то хай і так буде! Так і доповім, від ордена Червоного Прапора відмовився! Зрадник ти, добродію Карпенко! І твій дружок Береговий зрадник! Наковталися ви фашистського духу, про все забули! До окупантів горнетеся! Може, ще й поліцаїв покличеш, донесеш їм, що прийшов командир Червоної Армії, приніс ордени юним героям! А «герої» — в кущі!
Чоловік підійшов
Вовка схопив чавунний друшляк і гупнув провокатора по голові. Удар прийшовся по самому тім'ї.
— Оце тобі, гад, нагорода! — сердито вигукнув Володя.
Чоловік випустив відро і, як сніп, гепнувся на землю, захрипів, зашарудів по споришу кирзовими чобітьми. На їх високих підборах чітко виднілися мідні головки цвяхів.
У цей час під ворітьми зупинилася підвода. На подвір'я забігли чотири поліцаї. Попереду з наганом у руці біг начальник поліції Ситарчук. Побачив Володю, запитав:
— Де партизан?! Утік?!
— Он під криницею лежить, — Володя вказав на непритомного чоловіка, — я його трохи макогоном по голові стукнув, щоб не подумав тікати.
Ситарчук підійшов до непритомного, вивернув кишені, на траву впали два ордени Червоного Прапора, пістолет, посвідчення, окраєць хліба. Чоловік лежав непорушно. Він і досі не міг прийти до тями.
Ситарчук розгладив довгі вуса, похвалив хлопців:
— Молодці! Справжні козаки! Допомогли впіймати непросту птаху! Має повні кишені орденів! За сприяння поліції одержите нагороду! Я про все доповім начальнику жандармерії пану Гофману. А зараз, — наказав він поліцаям, — беріть комісара і паняймо в палац, хай пан Майєр займається цією справою. Не проста птаха залетіла в наше село.
Поліцаї підняли обважніле тіло затриманого, винесли на вулицю, поклали на підводу, поїхали в палац.
Підвода давно вже сховалася за рогом, а хлопці як закам'янілі стояли посеред вулиці. Кожен злякано думав про недавню подію. А що як цей Саврук не шпигун? Що як старший лейтенант справді перейшов лінію фронту, щоб вручити їм заслужену нагороду, а вони його в поліцію.
Володя перший не витримав, запитав тремтячим голосом:
— А що як свій?
— Шпигун! — впевнено відповів Юрко. — Якби наш, обов'язково мусив би назвати пароль, і нагороду повинен був би вручити не нам, а лейтенанту, а вже Вершина вручив би нам. І листа приніс від тата, говорив, що написаний він кілька днів тому. А лист написаний ще в перших числах липня!
Володя болісно скривився, запитав розгублено:
— А що як наш? Ситарчук вивернув йому кишені, а там пістолет, «тульський токар» називається. І невже фашисти заради нас могли б розіграти отаку комедію? Дуже ми їм потрібні. І звідки цей чоловік знає про переправу та диверсантів?
— Не переживай, — заспокоїв товариша Юрко, — шпигун до нас приходив! Майєр шукає шлях до підземелля, до фальшивомонетні пана Хоткевича. А пан Хоткевич передав останню радіограму з підземелля, з кімнати Червоної красуні. Пам'ятаєш?