Таємний сад
Шрифт:
— Ось той сад, я певна, — тихо мовила вона сама до себе. — Сад без входу, де живе малинівка. Як же мені туди проникнути?
Дівчинка побігла до зеленої хвіртки, через яку увійшла була тоді. Потім помчала стежиною до другої хвіртки й увійшла у яблуневий сад. Мері зупинилася і глянула вгору: так, дерево, на якому сиділа малинівка, було по той бік муру.
Дівчинка кілька разів обійшла все довкола у саду, потім оббігла городи, тоді знову вийшла назовні й опинилася перед порослою плющем стіною і пройшла стежиною до кінця, пильно розглядаючись — проте входу ніде не було. Вона повернулася і ще раз оглянула стіну. Марно.
— Все це дуже дивно, — мислила вона вголос. — Чому Бен Везерстаф
Ця таємниця не давала їй спокою. Тепер дівчинка зовсім не жалкувала, що опинилася у Мізетвейтському маєтку. В Індії її нічого не цікавило — там вона хіба знемагала від спеки. А тут свіжий вітер з пустища немовби здув її млявість та байдужість, розбудив уяву.
У пошуках хвіртки вона проходила майже цілий день. Коли повернулася в будинок на вечерю, то вже була добряче голодна. Дівчинка зі смаком з’їла все, що принесла Марта, і тепер у всьому тілі відчувала приємну втому. Навіть безнастанне Мартине цокотіння не було здатне порушити її спокою. Мало того, Мері вже подобалася ця добродушна йоркширська дівчина і вона з цікавістю прислухалася до її розповідей.
«А що коли її спитати…» — раптом подумалося Мері. Отож вона попросила Марту залишитися з нею після вечері, посидіти на килимку перед каміном, побалакати. Марта радо погодилася. Вона ж бо виросла з гурмою братів і сестер і звикла, що є з ким поговорити. А тут старші служниці кпили з її йоркширської говірки. Зрештою, Марті також сподобалася ця дивна дівчинка, що приїхала з далекої Індії, де жила серед індусів, — а для Марти це було як казка. Ото і була нагода посидіти разом. Дівчина охоче вмостилася на килимку і підібгала під себе ноги. Тоді Мері спитала:
— Слухай, а чому містер Крейвен так ненавидить той сад?
Марта пильно глянула на неї.
— Ага, ти ні про що більше не думаєш, тільки про той сад! — похитала головою. — Зрештою, як я ся про нього довідала, то також не могла забути. Вдень і вночі думала!
— Але чому? — не відступала Мері.
Марта спробувала було перевести розмову.
— Егей, послухай, як вітер ото завиває, — сказала вона. — Якби ти зара’ була на пустищі, то, певно, з ніг би тебе збив.
Мері не знала, що означає «завиває», а потім прислухалася — і тоді зрозуміла. Марта говорила про отой глухий гул, часом схожий на стогін, неначе якийсь невидимий велет гупав у стіни та вікна. Але Мері знала, що жодному вітру не вдасться пробитися крізь ці міцні мури, що простояли століття, — і їй зробилося тепло й затишно перед палахким вогнищем.
— Гаразд, але чому він так його ненавидить? — повторила вона питання, переставши наслухати вітер.
І тоді Марта, хоч-не-хоч, розповіла їй цілу історію.
— Тільки пам’ятай: нікому ані слова, — попередила вона, — бо інакше мені перепаде від місіс Медлок: вона наказала тримати язик за зубами. У цьому домі багато про що не можна говорити. Такий наказ містера Крейвена. Каже, що його справи нікого не обходять — і край. Але сад… Зі садом так все не було. Він належав місіс Крейвен, і коли вони тільки ся побрали, то разом його доглядали, вона і містер Арчибалд. Садили там різні квіти, гуляли собі самі годинами, читали, говорили. Нікого зі садівників туди навіть не пускали — самі все робили. Дуже любилися, то правда. Там росло одне старе дерево і з одного боку гілки так зібралися докупи, що було файно сидіти. Вона обсадила його трояндами довкола, а сама любила собі туди залізти, от. Як дівчисько. І раз гілка зламалася і місіс Крейвен впала на землю. Тяжко побилася, бідака, і на другий день віддала Богу душу. А містер Крейвен мало не збожеволів з горя. Лікарі вже
Мері була вражена. Тепер вона все розуміла. Дівчинці стало до сліз шкода і юну місіс Крейвен, і свого дядька Арчибалда — і той покинутий зненавиджений сад. Більше вона не розпитувала, а лише зажурено дивилася на червоні поблиски вогню у каміні. А за вікном тужно вив вітер.
Ось так вони й сиділи мовчки. Кожна у задумі ще перебирала цю сумну історію, що колись ото відбулася у цьому таємничому домі, коли раптом увагу Мері привернули якісь незрозумілі звуки. Спершу їх годі було відрізнити від гулу вітру, але вони явно долинали з будинку, а не знадвору. Мері знов прислухалася. Неначе десь плакала дитина. Дівчинка обвела поглядом кімнату і запитливо глянула на Марту.
— Чуєш? Хтось плаче, — сказала вона.
Марта чомусь розгубилася.
— Та ні, — відказала невпевнено, — тобі ся здало. То вітер дме з пустища і здає’ся, ніби хтось стогне чи плаче. То вітер.
— Зачекай… це всередині, в будинку, десь у кінці коридору, — не погодилася Мері.
І тут хтось унизу відчинив двері. По коридору пронісся сильний перетяг і двері кімнати, у якій вони сиділи, із грюкотом розчинилися. Дівчата аж підскочили. Гасова лампа згасла. А з коридору виразно долинув чийсь плач.
— Ось, слухай! — вигукнула Мері. — Я ж тобі казала! Хтось плаче… і це… це дитина.
Але Марта не стала прислухатися: вона раптом кинулася до дверей, миттю закрила їх і повернула ключ у замку. Але за той час обоє встигли почути, як у кінці коридору хтось із грюкотом закрив двері — і тоді запанувала тиша. Навіть вітер ущух.
— То був вітер, — вперто повторила Марта. — А як не вітер, то мала Беті Батерверт з кухні: в неї цілий день болить зуб.
Мері пильно подивилася їй у вічі. Дівчина зніяковіла. Мері впевнилася: Марта щось приховує.
Розділ 6
«Там хтось плакав… справді!»
Зранку лив дощ. Мері виглянула у вікно: пустище затягло густою імлою. Геть нічого не видно. Іти надвір не було як.
— А що ви робите вдома, коли така погода, як зараз? — спитала вона Марту.
— Дивимся, аби не наступити комусь на ногу, — усміхнулася Марта. — Хатинка маленька, а нас купа люду. А як дощ, то всі товчуться одне в одного на голові. Наша мама наскільки добра жінка, але і вона часом не витримує. Тоді старші йдуть до хліва бавитися. Дікен — тому взагалі дощ не заважає. Йде собі надвір. Каже, що тоді помічає такі речі, яких не видно у гарну погоду. Якось він знайшов маленьке лисеня: воно ледве не потонуло у своїй норі. Дікен запхав його собі за пазуху, зігрів і приніс додому. Стара лисиця лежала вбита коло нори, все залило водою. Решта виводка загинула. І він забрав його додому. Іншого разу Дікен знайшов молоду ворону, яка теж мало не втопилася, і приручив її. Назвав її Смолькою, бо вона чорна. І тепер Смолька літає за ним скрізь.
Мері з цікавістю слухала те, що розповідала Марта: хатина на пустищі, де у чотирьох кімнатках тулиться аж чотирнадцятеро осіб. Та найбільше Мері цікавила Мартина мама — бо тільки від згадки про неї дівчинка відчувала якесь тепло — і, звісно, Дікен, який вмів дружити з лисенятами, воронами і всіма іншими звірятами.
— Якби у мене була ворона чи лисеня, — сумно вимовила Мері, — я б гуляла з ними, бавилася б. Але у мене нікого нема, нікогісінько.
Марта співчутливо глянула на неї.