Таємний сад

Бернет Френсіс Годґсон

Проте у весняну пору йоркширська погода — одна несподіванка. Вночі полив дощ. Мері прокинулася від того, що по шибці із силою молотили важкі краплі, а скрізь надсадно вив вітер. Дівчинка сіла на ліжку. Серце їй стислося від жалю і гніву. Ну чому знову дощ?

— Ото впертий дощисько, — пробуркотіла вона, дивлячись у вікно. — Навмисне падає, аби я не могла працювати у саду.

Мері знову лягла, проте заснути вже не могла. Якби усі її думки не були зайняті садом… і Дікеном, то, можливо, дощ заколисав би її і вона спала б до ранку.

А так дівчинка

лише крутилася в ліжку і прислухалася до вітровію, який часом геть нагадував людські голоси. «Ніби хто з пустища кличе. Загубився посеред ночі і кличе на поміч», — подумала Мері.

Так минуло близько години. Вітер наче трішки стих. Але раптом з коридору долинув інший звук. Дівчинка рвучко сіла і повернулася до дверей.

— Щойно був не вітер, — голосно прошепотіла вона. — Хтось знову плаче.

Мері прислухалася ще. Не було жодного сумніву: це плач. Гаразд, вона мусить з’ясувати, у чому тут річ. Знову пахло якоюсь таємницею, а Мері відступати не звикла. Отож вона притьмом вислизнула з-під ковдри і стала на підлогу.

— Зараз усі сплять — це добре, — мовила вона до себе. — Маю надію, місіс Медлок також. Хоча вона мене мало хвилює. Врешті-решт, я повинна знати, що тут діється!

Мері накинула на себе вовняний халат, взяла свічку і тихенько вийшла з кімнати. У темряві коридор здавався страшенно довгим, проте дівчинка була надто збуджена, аби на це зважати. Вона була певна, що добре пам’ятає шлях до того коротенького коридору, де є двері, завішані гобеленом. Саме звідти її завернула місіс Медлок, коли вона там заблукала. Плач долинав з-за тих дверей. Дівчинка ішла вперед, тримаючи перед собою свічку. Серце так сильно калатало у грудях, що їй здавалося, ніби його чути на цілий коридор. Вона йшла на той плач. На якусь мить Мері зупинилася, пригадуючи, де треба повернути. Чи тут? Так, це той коридор. Потім далі, далі, тоді лівобіч, тоді піднятися двома сходинками догори, а тоді ще повернути правобіч. Так, і там за гобеленом були ті потаємні двері.

Мері натиснула на клямку, дуже обережно відчинила двері, а тоді так само обережно зачинила їх за собою. Тепер плач було чути дуже добре. За кілька кроків дівчинка побачила ще одні двері. З-під них вибивалося тьмяне світло. І звідтам долинав цей плач. Там плакала дитина.

Мері підійшла до тих дверей, відчинила їх і поволі увійшла.

Вона опинилася у великій кімнаті із гарними старовинними меблями. У каміні горів вогонь, побіля ліжка із різьбленими ніжками, завішаного парчевою завісою, світився каганець. При блиманні каганця Мері побачила на ліжку заплаканого хлопчика.

Дівчинка протерла очі: ява це чи сон? Може, вона знову заснула і це все їй наснилося? Мері знову подивилася на хлопчика. Воскове личко, на якому застиг ображений вираз, густе волосся, мокре від сліз, злиплося на чолі, великі сіро-блакитні очі — ось що вона побачила, стоячи при дверях.

Тримаючи

перед собою свічку, Мері повільно наблизилася до хлопця. Він повернув голову і видивився на неї широко відкритими очима.

— Хто ти? — врешті прошепотів він налякано. — Привид?

— Ні, я не привид, — теж трішки злякано відповіла Мері. — А ти?

Він не зводив з неї погляду. Тепер Мері зрозуміла, чому очі хлопчика здаються такими великими: через густі чорні вії, що їх обрамлювали.

— Ні, — відповів він після хвилинної павзи. — Я — Колін.

— Колін? — повторила із запинкою Мері.

— Мене звати Колін Крейвен. А ти хто?

— Я — Мері Ленокс. Містер Крейвен — мій дядько.

— А мій — батько, — сказав хлопець.

— Твій батько?! — видихнула Мері. — Ніхто не казав мені, що у нього є син! Чому?!

— Підійди сюди, — сказав він, усе ще не відриваючи від неї своїх дивних неспокійних очей.

Вона наблизилася до ліжка. Він витягнув руку і торкнувся дівчинки.

— Ти справді жива? — спитав він. — У мене часто бувають такі сни… наче все діється насправді. Може, ти один із них таких снів?

Мері взяла край халата і вклала хлопцеві між пальці.

— Помацай, який він товстий і теплий, — сказала вона. — Якщо хочеш, я легенько ущипну тебе — може, тоді повіриш, що я справжня. Хоча спершу мені також здавалося, що ти — сон.

— Звідкіля ти прийшла? — спитав він.

— Зі своєї кімнати. Вітер так завивав, що я не могла спати. Потім почула, як хтось плаче, і пішла шукати, хто це. Чому ти плакав?

— Бо не міг заснути і голова боліла. Повтори, як тебе звати.

— Мері Ленокс. Тобі ніхто не говорив, що я тепер тут живу?

Колін усе ще теребив пальцями складку її халата, але по його очах було видно, що хлопець повірив: Мері жива, вона не сон і не привид.

— Ні, — відповів він. — Певно, не сміли.

— Чому? — спитала Мері.

— Бо тоді я б нервував, що ти можеш побачити мене. Цього я не люблю: щоб незнайомі розглядали мене чи обговорювали між собою.

— Чому? — здивовано спитала Мері. Її все більше дивував цей хлопець.

— Бо я хворий і лежу ото в ліжку. Мій батько також не любить, коли про мене пліткують. Слугам зовсім заборонено розповідати про мене. Напевно, з часом у мене виросте горб і я помру. Батько також так думає.

— Що за дивний дім! — вражено вимовила Мері. — Скрізь якісь таємниці. Зачинені кімнати, сади… і ти! Тебе замикали?

— Ні. Для чого? Я сам нікуди не ходжу, бо швидко стомлююся.

— А батько тебе навідує? — вирішила спитати Мері.

— Зрідка. Переважно коли я сплю. Він не хоче мене бачити.

— Чому? — не могла стриматися Мері.

Хлопчик насупився.

— Бо моя мама померла невдовзі після того, як я народився. Батько увесь час про це згадує, коли дивиться на мене. Він думає, що я не знаю, але я чув, як люди про це говорили. Він майже ненавидить мене.

— От і сад він зненавидів після її смерти, — тихо промовила Мері, радше сама до себе.