Таємний сад

Бернет Френсіс Годґсон

— Кінець світа! — прошепотіла Марта.

— А на що слабує Колін? — поспитала Мері.

— Ніхто нічо’ не знає, — відповіла Марта. — Коли не стало місіс Крейвен, містер Крейвен від нього ся відвернув. Не х’тів його бачити. Казав, що то росте ще один горбун і що ліпше най відразу вмирає. Лікарі навіть радили віддати дитину до притулку. Але врешті хлопець лишився ту’, тілько нікого до нього не пускають.

— Горб? У Коліна? — стенула плечима Мері. — Нічого в нього нема, я ж бачила.

— Зара’ нема, але може вирости,

бо в нього слабкий хребет, — сказала Марта. — На нього навіть вбирали спеціяльний корсет… тримали в ліжку, не дозволяли ходити. Той корсет потім так його натер, що хлопець ще гірше захворів. Тоді приїхав якийсь знаменитий лікар і наказав це зняти. Потім троха висварив того лікаря, який той корсет приписав. Сказав, що хлопцеві не тре’ стільки ліків — то йому шкодить. А ще сказав, що нема чого у всьому йому потурати, бо то вже великий хлопець, а не мала дитина.

— Так, хто-хто, а Колін справді доволі свавільний хлопчисько, — завважила Мері, пригадавши його заяви, що всі зобов’язані його слухатися.

— Ще й який свавільний! — вигукнула Марта. — Я не кажу, він таки часто хворіє. Два чи три рази так був застудився, що мало Богу душу не віддав від страшного кашлю і гарячки. То якось ревматизм його взявся, а ще якось тиф. О, тоді він добряче налякав місіс Медлок. Вона сиділа коло нього і говорила з доглядальницею. Думала, він нічо’ не чує. То вона і каже: «То буде найліпше і для нього, і для всіх, як він помре. На той раз напевно вже не оклигає — оно який лежить». І кивнула на нього. А він як відкрив очі, як ся на неї видивив, то та, бідна, не знала, де ся подіти. А він до неї каже: «Досить базікати! Принесіть мені води».

— Невже він справді скоро помре? — із сумом спитала Мері.

— Знаєш, наша мама все каже, що ніяка дитина не буде здорова, як ото місяцями не виходить на свіже повітря, а тілько лежить пластом в ліжку, читає книжки і заживає пігулки. Аби була сила, тре’ ся на сонце показати. Але і ту’ справа непроста, бо якось його вивезли надвір — а він ся застудив. І тепер навіть носа з кімнати не висуне: каже, що більше не хоче ся застудити.

Мері сиділа і дивилася на вогонь.

— Гм, — промовила вона повільно, — може, якби він зараз вибрався у сад… коли там все росте… може, це йому б допомогло? Я ж он як зміцніла після тих прогулянок.

— Ну, не знаю, — із сумнівом сказала Марта. — Просто Колін у своїх книжках раз вичитав, що від квітів буває лихоманка. Якось ми вивезли його до фонтану, а він зобачив троянди і давай кричати, що в нього та лихоманка ся зачинає. Тоді, на біду, попри фонтан проходив новий садівник. Чоловік ще не знав усіх правил, то зупинився і з цікавістю подивився на хлопця. А той геть здурів від злости і верещав, що садівник витріщився, бо в нього росте горб. І так себе довів, що ввечері справді дістав гарячку і не спав цілу ніч — ну і ми з ним, звісно.

— Якщо він колись бодай раз крикне на мене, то більше

ніколи мене не побачить. Не прийду — і край, — твердо заявила Мері.

— Ліпше запам’ятай собі відразу: як Колін схоче тебе зобачити, то свого ся доб’є. То я тобі кажу, — похитала головою Марта.

Тут залунав дзвоник і Марта згорнула своє плетиво.

— То доглядальниця. Кличе мене побути з ним, — мовила вона. — Хоч би в нього був добрий настрій…

Дівчина вийшла з кімнати, але за якихось десять хвилин повернулася. Вигляд у неї був доволі спантеличений.

— Гм, ти його таки причарувала, — вимовила вона. — Як я прийшла, він сидів собі на своєму дивані з книжкою. Доглядальницю відіслав аж до шостої години. Я мала чекати у сусідній кімнаті. Як тільки та пішла, закликав мене і сказав: «Хочу, щоб сюди прийшла Мері Ленокс. Піди приведи її. Але пам’ятай: нікому ані слова». Гей, тобі ліпше поквапитися, Мері, бо він чекає.

Мері лише кивнула головою і побігла. Звісно, зараз вона б воліла працювати з Дікеном у саду, але сам Колін був не меншою таємницею, ніж їхній сад, тому їй кортіло знову з ним зустрітися.

У кімнаті весело блимав камін — мабуть, його нещодавно запалили. При денному світлі кімната виглядала дуже затишно. Килим, портьєри, картини на стінах, яскраві книжки на полицях — усе це грало барвами і піднімало настрій, хоча за вікном падав дощ. Колін також виглядав як картинка з книжки. Він сидів у дорогому оксамитовому халаті, спершись на велику парчеву подушку, а на щоках у нього навіть були рум’янці.

— Заходь, сідай, — сказав він. — Я цілий ранок думав про тебе.

— Я також думала про тебе, — призналася Мері. — Якраз говорила про тебе з Мартою, коли ти мене покликав. Ти не уявляєш, яка вона налякана. Каже, що місіс Медлок вирішить, ніби то вона розказала про тебе, і вижене її утришия.

Колін нахмурив брови.

— Піди і скажи їй, нехай прийде сюди, — сказав він. — Вона в сусідній кімнаті.

Мері привела Марту. Бідолашна так боялася, що у неї аж підгиналися ноги. Колін насупився.

— Твоїм обов’язком є виконувати те, що я хочу — так чи ні? — спитав суворо.

— Так, сер, я маю вас слухати, — затинаючись вимовила Марта.

— А місіс Медлок має виконувати те, що кажу, чи ні?

— Кожен повинен вас слухати, — відповіла Марта.

— Добре, тоді якщо я кажу тобі привести міс Мері, то як місіс Медлок може тебе за це вигнати?

— Будь ласка, сер, не дайте їй цього зробити, — благально вимовила Марта.

— Та якщо вона скаже тобі бодай слово, то я сам її вижену, — владно заявив Колін Крейвен. — Ніхто тобі нічого не зробить, запевняю тебе.