Таємний сад

Бернет Френсіс Годґсон

— Дякую вам, сер, — вклонилася Марта, — я завжди буду вас слухатися, дякую.

— Мої бажання — обов’язок для тебе. І я нікому не дам тебе скривдити, пам’ятай про це. А зараз іди, — з королівською величчю промовив Колін.

Марта, задкуючи, вийшла і зачинила за собою двері. Колін повернувся і перехопив здивований погляд Мері. Дівчинка явно була вражена.

— Чого це ти так дивишся на мене? — підняв він брови.

— Та от, згадала дещо.

— Що саме? Сядь отут і розкажи мені.

— Знаєш, — вимовила Мері, всідаючись

у велике крісло, — якось в Індії я бачила хлопчика-раджу. Його вбрання прикрашали коштовні рубіни, смарагди, діяманти. І він розмовляв зі своїми слугами точнісінько так, як ти щойно говорив з Мартою. Всі мали виконувати кожен його наказ… тієї ж миті. Думаю, якби вони не послухались, то він наказав би їх повбивати. Усіх.

— Добре, потім розкажеш мені про раджу, — мовив Колін, дивлячись на Мері. — Ти ще щось згадала?

— Так, я згадала Дікена і подумала, що ти зовсім на нього не схожий, — відповіла Мері.

— Хто такий Дікен? — спитав Колін. — Що за дивне ім’я!

— Це Мартин брат. Йому дванадцять років, — пояснила дівчинка. — Він не схожий ні на кого у світі. Дікен може причаровувати лисів, білок чи птахів, як це роблять індійці зі зміями. Він тихенько грає якусь мелодію на дудці, а вони приходять послухати.

На столі поруч із ліжком лежало кілька великих книг і Колін потягнув одну до себе.

— Тут є зображення приборкувача змій, — вигукнув він. — Ходи, подивися.

Книга містила чудові ілюстрації, Колін знайшов одну і показав їй.

— То що, Дікен може приборкувати змій? — спитав він нетерпляче.

— Ну, зі зміями я його не бачила. Він просто грає на дудці, а звірята приходять послухати, — пояснила Мері. — Але Дікен каже, що тут нема жодних чарів. Він живе на пустищі і знає усі їхні звички. Навіть казав мені, що часом відчуває себе то пташкою, то кроликом. Я сама бачила, як він розмовляв з малинівкою. Так-так, він тихенько защебетав до неї, а вона йому відповіла.

Колін відкинувся на подушку. Очі його блищали, а на щоках палав рум’янець.

— Розкажи мені ще про нього, — попросив він.

— А про пташині гнізда йому відомо геть усе, — вела далі Мері. — Ще він знає, де живуть лиси, борсуки і видри. Дікен вміє тримати таємницю: він ніколи не відкриває своїх знахідок іншим хлопчиськам, бо ті можуть налякати звірят і заподіяти їм шкоду. Він також знає геть усі рослини, які ростуть на пустищі. Його про що завгодно можна спитати — все знає!

— Гм, невже йому подобається пустище? — знизав плечима Колін. — Воно ж таке дике, таке понуре! Як воно може комусь подобатися?

— Та це найгарніше місце у світі! — захоплено вигукнула Мері. — Там росте пребагацько всяких рослин, пташки будують собі гнізда, у норах і кублах живуть розмаїті звірята — і все воно щебече, виспівує, змагаючись одне з одним. Там скрізь — і під землею, і на деревах, і поміж вересових заростей — кипить життя. Пустище — то цілий світ, кажу тобі!

— Звідки

ти все це знаєш? — спитав Колін, піднявшись на ліктях.

— Насправді я ніколи там не була, — відповіла Мері, раптом спам’ятавшись, — тільки ото раз проїжджала у сутінках, коли сюди їхала. Спершу пустище мені здавалося страшним і похмурим — особливо коли там завиває вітер. А тоді Марта стала розповідати про нього, а потім Дікен. Знаєш, коли про пустище розповідає Дікен, то ти ніби опиняєшся у вересових заростях і відчуваєш, як пригріває сонце, як медвяно пахне дрок, а над ним кружляють метелики і бджоли. Так він вміє все описати, Дікен.

— Гм, мені такого не побачити, — сумно вимовив Колін.

— Ну звісно, якщо ото місяцями не виходиш з кімнати, — сказала Мері, кивнувши головою у бік ліжка.

— Але ж я не можу піти на пустирище, — сказав він із жалем.

Мері якусь мить помовчала, а тоді, набравшись відваги, заявила:

— Можеш… скоро зможеш.

Хлопець смикнувся.

— Іти надвір? І то аж на саме пустище?! Ні, це не для мене! Мені й так довго не залишилося, а тут ще підхоплю якусь застуду… Ні, нізащо!

Мері не подобалося, що Колін увесь час про це говорить — ну ніби хвалиться. Ось і зараз дівчинці набридло слухати його жалі і вона вирішила покласти цьому край.

— А звідки ти знаєш? — рішуче спитала вона.

— Як це — звідки? Та ж усі тільки про це й говорять, — відказав він ображеним тоном. — Думають, що я нічого не бачу. Зрештою, вони тільки того й чекають, от.

У Мері прокинулася її впертість. Дівчинка стиснула губи.

— Знаєш що? Якби такого бажали мені, то я… то я навпаки — робила б усе, щоб жити! — впевнено промовила вона. — От скажи: хто хоче, щоб ти помер?

— Слуги, звісно, — взявся перечислювати Колін, — і лікар Крейвен, бо тоді йому перейде Мізелтвейт і він нарешті стане багатим. Вголос він того казати не сміє, але коли мені гіршає, то у нього завжди вдоволений вигляд. Коли я хворів на тиф і мене палила гарячка, то він просто сяяв від задоволення. Думаю, що і батько був би радий мене позбутися…

— Твій батько? Неправда! — рішуче заперечила Мері.

Колін пильно подивився їй в очі.

— Думаєш, батько цього не хоче? — перепитав.

— Певно, що ні! — вигукнула Мері.

Колін відхилився на подушку, обдумуючи те, що сказала йому дівчинка. Запала павза. Мері повела далі.

— Дивися, отой лондонський лікар, який зняв з тебе ту залізну штуку — хіба він говорив, що тобі недовго залишилося? — спитала вона.

— Ні, — підняв на неї очі Колін. — Знаєш, він навіть не стишував голос, як всі тут, коли говорять про мене. Я добре чув, як він сказав: «Хлопець житиме, якщо повірить у свої сили і якщо сам захоче жити. Допоможіть йому, переконайте, що з ним буде все гаразд!» А ще він був дуже сердитий через отой корсет — казав, що це як клітка і що мені він ні до чого.