Таємний сад
Шрифт:
Коли Колін був майже готовий, до кімнати зайшов лікар Крейвен.
— У нього нині хороший день, — тихенько сказала йому доглядальниця. — Хлопець сміється, жартує, і сили має більше.
— Я зайду ще пізніше, коли він повернеться з прогулянки, — промовив лікар Крейвен. — Мушу подивитися, як вплине на нього перебування на свіжому повітрі. Було би добре, якби ви пішли з ним, — додав він стишеним голосом.
— Ні, сер, не піду, бо Колін цього не хоче. Чи маю відмовитися від свого місця? — несподівано твердо відповіла йому доглядальниця.
— Та
Найсильніший слуга зніс Коліна вниз і посадив у візок. Дікен уже чекав надворі. Доглядальниця зі слугою старанно закутали Коліна у плед, поправили подушки. Хлопець глянув на них й велично махнув рукою:
— Все, я дозволяю вам іти, — промовив він як справжній раджа.
Ті перезирнулися і швиденько зникли. Та лишень сховалися в будинку, де їх уже не було чути, то вибухнули сміхом: ото ще повелитель!
Тим часом Дікен узявся за візок і вони рушили. Мері йшла побіч візка. Колін відкинувся на спину і задивився у небо. Погода стояла ясна, тепла, угорі лиш де-не-де пропливали пухнасті хмаринки, що скидалися на білих птахів. З пустища дув легенький свіжий вітерець і приносив дивовижні пахощі. Колін вдихав їх на повні груди. Довкола було стільки барв, стільки звуків, що жодна книжка не здатна була їх передати, тож хлопець тільки крутив головою навсібіч і дивувався.
— Ото справді музика, — вимовив він захоплено, дослухаючись до пташиного хору. — Тепер розумію, як звучить весна. А що це так гарно пахне? — спитав Дікена.
— То на пустищі зацвів дрок, — відповів той. — І зараз там, певно, кружляють цілі хмари бджіл!
Крім них, у парку та біля квітників не було жодної живої душі: наказ Коліна було виконано, садівників ніби вимело зі саду. Але діти ще довго кружляли по доріжках, дотримуючись свого плану, аби упевнитися, що ніхто не посягає на їхню таємницю.
Та ось нарешті вони повернули на ту довгу доріжку перед стіною з плющем. Передчуваючи наближення заповітної мети, діти схвильовано затихли і стали говорити пошепки.
— Ось тут, — одними губами вимовила Мері, — я ходила попри стіну і шукала входу.
— Тут?! — вигукнув Колін, нетерпляче оглядаючи плющ. — Але я нічого не бачу, — прошепотів він, — жодного входу.
— Я також так думала, — відповіла Мері.
На якусь мить запала тиша. Діти рухалися далі.
— А це сад, який доглядає Бен Везерстаф, — кивнула Мері.
— Отой? — вказав Колін.
— Угу, — потвердила дівчинка.
За кілька кроків вона знову прошепотіла:
— А отут малинівка перелетіла через стіну.
— Отут? — перепитав Колін. — Ой, хоч би вона зараз прилетіла! Я так хочу її побачити!
— А тепер дивися, — врочисто мовила Мері, показуючи під кущ бузку, — тут малинівка сіла і показала мені ключ.
Колін подався вперед.
— Де? Де? — схвильовано вигукнув хлопець. Дікен зупинив візок.
— Та ось, — ще раз показала Мері і зробила крок до стіни. — Тоді малинівка
— Ох! Є! Є! — задихаючись прошепотів Колін.
Мері переможно глянула на Коліна і відчинила хвіртку.
— Дікене, швиденько!
Дікен зробив крок — і візок в’їхав у потаємний сад.
Колін відкинувся на подушку і затулив долонями очі. Всі увійшли, Мері зачинила хвіртку, прикрила її плющем, візок ще проїхав трішки по стежині і зупинився. Тоді хлопець забрав руки з обличчя й озирнувся довкруж — раз, другий, третій, так само, як це було з Дікеном та Мері, коли вони опинилися тут уперше.
Такого Колін не міг побачити навіть у найсміливіших мріях: цвіли дерева, поміж молодою травою око милували золотаві, фіолетові і білі клаптики — це цвіли квіти, що їх посадили Мері з Дікеном. Вгорі ширяли пташки, скрізь співи, дзижчання, гудіння, щебетання. І пахощі, неймовірні пахощі — землі, трави, квітів. Колін зачаровано слухав і дивився, дивився і слухав, вбирав у себе цілюще повітря, підставляв теплим сонячним променям обличчя, шию, руки — і в його серце вливалася незнана радість.
Мері і Дікен не зводили з нього погляду. За тих кілька хвилин хлопець геть перемінився: у нього з’явився легкий рум’янець, а захоплені очі, здавалося, були ладні увібрати у себе цілий світ. Тут Колін підняв догори руки і вигукнув:
— Я одужаю! Одужаю! Мері! Дікене! Я одужаю! І житиму, житиму, житиму вічно!
Розділ 21
Бен Везерстаф
Неймовірно, але часом трапляються хвилини, коли справді хочеться вигукнути: «Я житиму вічно!» Таке буває, коли дивишся у світанкове небо і бачиш, як воно поволі змінюється, аж поки не заблисне перший промінчик — і тоді хочеться кричати з радости, бо це диво діється кожного Божого ранку тисячі, мільйони, мільярди років поспіль. Часом це відчуття з’являється, коли стоїш сам посеред лісу, а на тебе крізь вершечки дерев ллються золоті призахідні промені. Або коли задивишся у нічне небо, всіяне мільйонами зірок. Інколи такі пережиття дарують звуки далекої музики, а інколи — чийсь погляд.
І ось уперше опинившись у потаємному саду, серед звуків і барв розбуялої весни, Колін, який досі думав лише про хвороби і близьку смерть, раптом відчув у собі нову хвилю пробудження. Він повірив у життя. Він відчув його у собі. Він віднайшов радість. І це пережиття геть змінило його.
А сад о тій пообідній порі, здавалося, всіма силами старався допомогти хлопцеві. Неначе уся міць, увесь чар, уся музика весни зосередилися саме поміж його стін. Навіть Дікен — і той був вражений. Він зупинився і стояв, заворожено роззираючись довкола.