Таємний сад
Шрифт:
Врешті хитнув головою, приклав руку до капелюха і промовив:
— Так, сер! Слухаю, сер! — і зник за стіною.
Розділ 22
При заході сонця
Як тільки голова старого садівника сховалася за муром, Колін обернувся до Мері.
— Піди зустрінь його, — мовив він і дівчинка побігла до хвіртки.
Дікен пильно спостерігав за кожним рухом Коліна. Але хлопець зовсім не збирався падати.
— Бачиш, я стою, — промовив Колін, високо піднявши голову.
— Я ж казав тобі: як
— Так, вийшло, — потвердив Колін.
Тут він згадав, як Мері говорила про Дікенові чари.
— Дікене, може, це ти мені допоміг? Може, ти чарівник? — спитав несподівано.
Дікен усміхнувся.
— Коліне, ти сам це зробив, — відповів йому. — Ти зробив диво. Може, тобі помогла земля. Вона пробудилася — і диви, — мовив хлопець, показуючи черевиком на кущик крокусів. — Може, вона тобі дала силу.
Колін глянув на крокуси.
— Ая’, — промовив повільно, — годі знайти більші чари понад ті, що ту’ є… і будуть. Дікене, допоможи мені: я хочу пройти он туди, — сказав він далі, показуючи дерево за кілька кроків від себе. — Зараз прийде Бен Везерстаф, то я його там чекатиму. Якщо стомлюся, то сяду й відпочину. І прихопи ще плед з візка.
Колін тримався за Дікенову руку, але йшов сам. Він добрався до дерева, став рівненько і сперся об стовбур.
Мері провела Бена Везерстафа через хвіртку і вони йшли по стежині. Старий ще здалеку побачив хлопця і знову прикипів до нього поглядом. Тим часом Мері щось бубоніла собі під ніс. Це відволікало увагу Бена від хлопця, тому старий невдоволено спитав:
— Що ти там кажеш?
Дівчинка, здавалося, не почула — така була зосереджена. Вона також невідступно дивилася на Коліна і всією душею намагалася його підтримати.
— Ти можеш! Можеш! Я ж казала: можеш! — знай повторювала вона, поки вони ішли.
Колін і справді чудово тримався. Він почекав, поки Бен Везерстаф підійшов зовсім близько, а тоді суворо глянув на нього.
— Подивіться на мене! — звелів він. — Добре подивіться! Бачите у мене горб? Чи покручені ноги?
Бен Везерстаф іще не зовсім прийшов до тями від усього, що сподіялося, але зробив над собою зусилля і відповів:
— Нема нічо’. І спина в тебе рівна, і ноги в порядку… Але… але хлопче, чому ж ти від всіх ся ховав? Таж люди думали, що ти каліка, що несповна розуму! — не витримав старий.
— Несповна розуму?! — гнівно вигукнув Колін. — Хто таке базікає?
— А, та баламутів ніколи не бракує. Їм не тре’ бачити — їм аби молоти язиками, — махнув рукою старий Бен. — Але все одно: скажи мені, чого ти ся закрив був вдома? Чого ся не показував?
— Бо всі думали, що я скоро помру. І витріщалися на мене, — відказав Колін. — А тепер я знаю: я не помру! — завершив він рішуче.
Бен Везерстаф здивовано зміряв його поглядом з ніг до голови.
— Хто помре, ти? — вигукнув старий. — Та де-де! Та ти он як з візка ся зірвав! Та ж то тре’ мати силу! Як я то зобачив, то вже знав, що з тобою все буде добре. Сядь собі ту’, хлопче, і кажи, що
Ця грубувата ніжність старого Бена Везерстафа зворушила всіх, у тім числі Коліна. Чоловік з цілого серця бажав здоров’я і добра своєму юному господарю. Поки він ішов сюди, Мері встигла йому пояснити, що Колін почувається щораз ліпше і що це сад йому допоміг. Отож Бен хотів нарешті порозмовляти з хлопцем.
Колін вмостився під деревом.
— Що ви робите, Бене? — поцікавився він.
— Все, що скажуть, — відповів старий. — Взагалі ту’ є досить садівників. Мене тримають з ласки, бо… бо вона мене любила.
— Хто — вона? — перепитав Колін.
— Твоя мати, — проказав Бен Везерстаф.
— Моя мати? — тихо вимовив Колін. — Це був її сад, так? — спитав, обвівши поглядом довкола.
— Ая’, то правда! — потвердив Бен Везерстаф. — Вона ’го найбільше любила.
— Я також люблю його. Тепер він мій. І я буду приходити сюди щодня, — заявив Колін. — Тільки це таємниця. Поки що ніхто не повинен знати, що ми сюди ходимо. Пам’ятайте про це, Бене. Дікен і моя сестра, Мері, працювали тут разом, аби бодай трохи привести до ладу. Якщо нам буде потрібна допомога, то я посилатиму за вами. Але пильнуйте, щоб ніхто не бачив, як ви сюди заходите. Це дуже важливо, Бене.
На обличчі Бена Везерстафа з’явилася стримана посмішка.
— Ая’, то я вмію. Я і раніше пробирався сюди — і ніхто мене не зобачив, — сказав він.
— Невже?! — вигукнув Колін. — Коли?
— Останній раз я був ту’, — потер підборіддя і подивився довкола, — десь зо два роки тому.
— Але ж десять років сад був зачинений! Сюди ніхто не міг потрапити! — скрикнув Колін.
— А я був, — сказав старий Бен. — Мені не тре’ було хвіртки — я через стіну перелазив. Тілько потім ревматизм мене скрутив, то вже не годен.
— І ви ту’ працювали, обрізали гілки! — вигукнув Дікен. — А я ніяк не міг зрозуміти, чиїх то рук справа.
— Місіс Крейвен дуже любила той сад… дуже! — повільно проказав Бен Везерстаф. — Вона була така мила, така молода. А якось ся засміяла та й каже мені: «Бене, пам’ятайте: як я часом захворію або десь поїду, то ви мусите доглянути мої троянди. На вас тільки і покладаюся». О… Як її не стало, то містер Крейвен і сад замкнув. А я все ’дно ходив, — мовив уперто. — Перелазив через мур… доки міг. Бо вона мене просила.
— Ну звісно, якби не ви, то ту’ би все геть чисто позаростало, як в лісі, — мовив Дікен.
— Дякую вам, Бене, за вашу працю. Та й, бачу, ви таки вмієте тримати таємницю, — зворушено мовив Колін.
— Ая’, вмію, сер, — тепло відповів Бен. — Зрешта, тепер мені, старому, буде легше: вже не мушу перелазити через стіну, раз хвіртка відкрита!
Колін усміхнувся, а тоді перевів погляд на заступ, що лежав побіч. Мері з цікавістю спостерігала за хлопцем. А Колін дотягнувся рукою до заступа, підвівся з ним, покрутив його у руках, а тоді увігнав у землю. Сили в руках не було, проте хлопець поволі підважив відтяту скибу і перекинув. Сам! Мері затамувала подих.