Таємний сад

Бернет Френсіс Годґсон

— О-ох, що ту’ ся діє! — вимовив він врешті. — Тринадцять літ живу на світі, ціле пустище обходив, а такого не бачив.

— Ая’, бо то наш сад! Найкращий у світі! — радісно озвалася Мері.

— А може, все ся так порозцвітало для мене? — замріяно промовив Колін.

— Ого, ти заговорив по-йоркширському! — захоплено вигукнула Мері. — Молодець!

І вони засміялися.

Дікен поставив візок під розквітлою сливою. Колін підняв голову й обвів поглядом свій сховок. Поміж гілок прозирало чисте синє небо. Вгорі гудів рій бджіл. Хлопець усміхнувся: тепер

він почувався наче казковий володар, над яким розпростерто розкішний балдахін.

Дікен із Мері ще трішки попрацювали: треба було прополоти один клаптик. Колін з цікавістю спостерігав за ними. Потім Дікен возив Коліна по цілому саду, аби той міг побачити всі тутешні дива. Діти показували йому, як виглядають пуп’янки, раз Дікен підняв перо дятла, а потім ще знайшов порожні шкаралупки яєць, з яких уже вилупилися пташенята. Колін жадібно вбирав усе очима. Йому здавалося, ніби він потрапив у казкову країну й ось король із королевою відкривають перед ним усі свої багатства.

— От би побачити малинівку! — замріяно вимовив Колін.

— Зачекай троха. Як вилупляться малі, тоді часто будеш її бачити, — відповів Дікен. — Ну, тобто не її саму, а самця. Бо вона мусить сидіти в гнізді, а він буде носити малим хробачків. Уяви собі: прилітає — а ту’ всі пищать, дзьоби пороззявляли. Не знати кому першому вкинути отого хробака. Мама каже: «Як бачу, скілько ті пташки мусять ся напрацювати, аби нагодувати своїх діточок, то мені здає’ся, що сама байдикую». Каже, що що з них, певно, піт струмками стікає.

Діти уявили собі малинівку, яка крильцем обтирає піт з голівки — і засміялися. Проте Дікен відразу зробив знак і вони закрили рукою рот: треба дотримуватися тиші!

Візок із Коліном знову повернувся під квітковий балдахін. Дікен сів собі на траві і витягнув дудку, але тут Колін показав рукою.

— Що це за дерево? Здається, воно всохло, правда? — спитав він.

Діти глянули і збентежилися.

— Так, — врешті відповів Дікен. — Але подиви’: там зі всіх боків ростуть троянди. Як зацвітуть, то й не зобачиш, що всохле.

Мері геть принишкла. Їй не хотілося засмучувати Коліна. А він усе допитувався:

— Але я бачу, що там зламана одна гілляка. Цікаво, як то сталося?

— То було давно, багато років тому, — повільно відповів Дікен. — Ох, диви, диви! Малинівка! Летить до гнізда! — втішився він й обережно повернув Коліна в другий бік.

Колін ледве встиг, але таки побачив її. Пташка — певно, самець, — несла щось у дзьобі. Вона стрілою кинулася у зелену гущавину — і зникла з очей. Колін сперся на подушку і засміявся:

— О, певно, принесла булочку до чаю. Щойно вибило п’яту. Знаєте, я б і сам від чаю відмовився. А ви?

— І ми! І ми! — в один голос вигукнули Дікен з Мері.

Згодом вони говорили між собою, що малинівка з’явилася завдяки чарам — якраз коли Колін запитав про зламану гілку. Діти просто не були готові розповісти йому всю правду… Зрештою, хлопець за стільки часу тільки-но вибрався надвір і ця новина могла знову відбити йому охоту до прогулянок. Тому Дікен і Мері вирішили ще трохи почекати. Вони покладалися

на… сад. Річ у тім, що Мері була переконана: якщо їй самій вдалося проникнути туди, де десять років не ступала людська нога, якщо перебування тут зміцнило її і подарувало радість, якщо Колін, тільки потрапивши сюди, зміг вигукнути, що житиме вічно — значить, без чарів тут не обійшлося.

Дівчинка поділилася своїми думками з Дікеном. Хлопець на хвильку замислився, а тоді відповів:

— Знаєш, наша мама… вона думає, що місіс Крейвен часто ту’ приходить, бо мусить бачити, що ся діє з Коліном, — зважуючи кожне слово, промовив він. — Всі мами хочуть бачити своїх дітей… І вона з небес сюди ся спускає, щоб зобачити Коліна і допомогти йому. Може, то вона відкрила тобі сад, а потім сказала нам взятися до роботи, а потім привезти ту’ хлопця.

Це остаточно упевнило Мері, що цей сад не простий, а чарівний. Окрім того, у глибині душі дівчинка була переконана, що Дікен сам володіє доброю магією, тому його люблять і звірята, і пташки, і люди. Мабуть, якби у ту хвилину з ними не було Дікена, то й малинівка не прилетіла б, думала Мері.

Малинівка ще двічі чи тричі пролетіла над ними зі здобиччю і це ще більше додало апетиту Коліну. Тому він запропонував друзям:

— Підіть і скажіть комусь зі слуг, аби приготували кошик з їжею і залишили на доріжці з рододендронами. А тоді ви принесете кошик сюди, гаразд?

Мері і Дікена довго вмовляти не довелося. Невдовзі на траві з’явилася біла скатертинка, а на ній розклали гарячий чай, тости з маслом, булочки, пиріг. Діти накинулися на смаколики. Пташки спершу зацікавлено придивлялися, а тоді жваво кинулися здзьобувати крихти. Гострозубка і Вуханька майнули на дерево, прихопивши по шматку пирога. Смолька заволоділа доброю половиною булки і затягла її за дерево. Тоді походила довкола здобичі, замислено каркаючи, ніби вирішувала, з якого боку починати трапезу. Врешті підкинула шматок угору і проковтнула одним махом.

День уже хилився до вечора. Дікен і Мері сиділи на траві, усе начиння поскладали в кошик. Колін тим часом напівлежав собі у візку, спершись на подушки. Рум’янець цілий день не сходив з його обличчя.

— Шкода, що треба вже йти, — з жалем вимовив хлопець. — Але я повернуся сюди завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.

— Сподобалося, правда? — мовила Мері.

— Ще питаєш! Я приходитиму сюди цілу весну і ціле літо, бо хочу бачити, як усе росте. І сам буду тут рости. Як трава, — весело відповів Колін.

— Угу, — добродушно прогув Дікен. — Тілько тобі ще тре’ навчитися ходити і працювати коло землі. Ми тебе навчимо.

Колін широко відкрив очі.

— Я зможу ходити?! Зможу копати землю?! — перепитав він, не ймучи віри.

Дікен обережно поглянув на Коліна. Насправді він досі не запитував, що діється з його ногами. Проте упевнено заявив:

— Певно, що зможеш. Будеш ходити, як от ми з Мері. Тілько сили наберешся, правда?

Мері трішки злякалася, але Колін пояснив:

— Знаєте, я боюся ставати, бо ноги в мене просто підгинаються — такі слабкі.