Таємний сад

Бернет Френсіс Годґсон

— Це… це часом не море? — спитала Мері, дивлячись на економку.

— Ні, не море, — відповіла місіс Медлок. — Ні не поле, ні не гори. Це дике пустирище, на якому не росте нічого, крім вересу, дроку та рокитнику, а з тварин тут живуть хіба дикі поні і вівці.

— Мені здавалося, ніби це вода шумить, — сказала Мері. — Такий звук, як на морі.

— Ні, то вітер гуляє в заростях, — відказала місіс Медлок. — Як на мене, це дика і похмура місцина. Хоча є й такі, котрим подобається… особливо коли зацвітає верес.

Дощ нарешті перестав. Зате безнастанно завивав вітер. Вони їхали і їхали крізь нескінченну темряву, і Мері здавалося, що цій дорозі

не буде кінця-краю. Дорога то піднімалася, то опускалася. Кілька разів кеб долав мости, під якими клекотіли потоки води. Дівчинка думала, що оте пустище — неначе велетенський чорний океан, від якого вони намагаються втекти по вузенькій береговій смужці.

— Мені це не подобається, — мовила вона сама до себе, — зовсім не подобається, — і ще міцніше стиснула свої тоненькі губи, стараючись не піддатися страхові.

Тут коні знову потягнули вгору і дівчинка завважила поблиск світла попереду. Місіс Медлок також виглянула у вікно і полегшено зітхнула:

— Ох, нарешті! — вигукнула вона. — Це хатинка сторожа. Ще трошки — і будемо пити чай. Після такої дороги…

І справді, коли кеб проминув ворота, їм залишалося іще проїхати зо дві милі поміж високих дерев, які ніби виросли обабіч. Від цього здавалося, немовби кеб рухається по довгому темному тунелі. Та ось тунель скінчився і кеб зупинився перед довгим присадкуватим будинком. Спершу Мері подумала, що там скрізь темно, проте коли вийшла з кебу, то побачила тьмяне світло в одному вікні на другому поверсі.

Старовинні двері, що вели у будинок, справляли неабияке враження. Вони були зроблені з грубих дубових дощок, з’єднаних масивними залізними планками і збитих великими цвяхами. Двері відчинилися — і дівчинка опинилася у величезній тьмяній залі. На стінах висіли старовинні портрети, скрізь стояли фігури у бойових обладунках, але Мері зовсім не хотілося їх розглядати: вона відчула себе дуже маленькою і геть загубленою посеред цієї темної зали.

Біля слуги, який відчинив перед ними двері, стояв літній худорлявий чоловік, дуже акуратно вдягнений.

— Ви маєте завести її до кімнати, — глухо промовив він, звертаючись до економки. — Він не хоче її зараз бачити, бо збирається до Лондона. Поїде завтра зранку.

— Добре, містере Пітчере, — відповіла місіс Медлок. — Кажіть, що від мене треба, я все зроблю.

— Місіс Медлок, від вас треба, аби ви пильнували за порядком, щоб господаря ніхто і нічим не турбував, — наказав містер Пітчер.

Економка кивнула головою на знак згоди. І тоді Мері Ленокс повели широкими сходами спершу вгору, потім униз, потім довгим коридором і тоді знову кілька сходинок догори, тоді через ще один коридор, і ще один… Нарешті місіс Медлок відчинила якісь двері — і дівчинка опинилася у кімнаті. Тут горів камін, а на столі вже чекала вечеря.

— Ну, тепер ти на місці! — нецеремонно заявила місіс Медлок. — Будеш жити у цій кімнаті, і сусідня — також твоя. І щоб ніде більше не вешталася, пам’ятай собі!

Ось у такий спосіб міс Мері опинилася у Мізелтвейтському маєтку.

Ще ніколи в житті дівчинка не була настільки «проти».

Розділ 4

Марта

Зранку Мері розбудили якісь звуки. Це молода служниця намагалася запалити камін. Вона стояла навколішки на килимку і лопаткою вигрібала вугіль. Мері лежала і якусь мить спостерігала за нею, а тоді обвела поглядом кімнату. Тут було доволі незвично, але якось похмуро. На стінах висіли гобелени із зображенням сцен полювання. Поміж дерев ходили чоловіки

і жінки у дивних мисливських строях, а звіддалік виднілися башти замку. Це були мисливці з кіньми і собаками. Мері так довго їх розглядала, що їй здалося, ніби вона також потрапила до них у ліс. Тоді перевела погляд на вікно. Там дівчинка бачила лише нудні горбисті терени, на яких не росло жодного дерева, лише низенькі кущики з поруділим листям. Коли дув вітер, вони гойдалися, немов хвилі на морі.

— Що це? — спитала вона, показуючи у вікно.

Молоденька служниця, яку звали Марта, саме звелася з килимка. Вона глянула у вікно і кивнула:

— Отам?

— Ага.

— То пустище, — відповіла по-йоркширськи з добродушною посмішкою. — Тобі подобає’ся?

— Ні, — відказала Мері. — Зовсім.

— Ти просто не звикла, — мовила Марта, знову опускаючись на килимок. — Думаєш, що воно таке дике, необжите. Але потім тобі ся сподобає, зобачиш.

— А тобі воно подобається? — поцікавилася Мері.

— Ая’, мені дуже подобає’ся, — відповіла Марта, енергійно ґлянцуючи камінну решітку. — Люблю то наше пустирище. Хоч великих дерев ту’ не знайдеш, але трава росте, і розмаїті кущі. А навесні, коли зацвітають дрок, рокитник і верес, ту’ стає дуже мило. Все пахне медом, а небо таке синє. Бджоли літають, і співають жайворонки. Ох, та я ніколи звідси не поїду, кажу тобі.

Мері здивовано слухала, що говорила Марта. Її манери… Слуги, до яких вона звикла в Індії, ані близько не посміли б говорити з нею як з рівнею. Індуси завжди були догідливі, послужливі, покірно складали руки перед собою і кланялися, а господарів поштиво називали «милостивими заступниками». В Індії слугам просто віддавалося накази — їх ніколи ні про що не просили. Говорити слугам «будь ласка» і «дякую» — про це не було й мови. Мало того, якщо няня чимось бува їй не догодила, то Мері могла дати доброго ляпаса цій старшій жінці. І тут Мері подумала, що з Мартою вона навряд чи наважилася б так вчинити: щось їй підказувало, що ця добродушна балакуча дівчинка нізащо не дозволила б так зі собою поводитися.

— Ти якась дивна як на служницю, — зверхньо кинула Мері зі свого ліжка.

Марта сіла навпочіпки зі щіткою в руці і засміялася. Тон Мері зовсім не вплинув на її настрій.

— Знаю-знаю, — сказала вона. — Якби ту’ в Мізелтвейті було все як в людей, то мене би сюди і не взяли. Хіба на кухню мити начиння. Я проста дівчина і говорю по-йоркширському, а не по-панськи. Але ту’ все інакше. Будинок великий, але господар живе сам-один, і то рідко коли вдома — все кудись їздить. Йому досить містера Пітчера і місіс Медлок. А місіс Медлок зглянулася і взяла мене на роботу. Вона сказала, що якби Мізетвейт був як всі нормальні маєтки, то місця б мені тут і бачити.

— І ти збираєшся бути моєю служницею? — презирливо запитала Мері, забувши, що вона не в Індії.

Марта знову заходилася терти решітку.

— Я служу місіс Медлок, — рішуче промовила вона, — а вона служить містеру Крейвену. Тобто я слухаю місіс Медлок… а вона казала мені прибирати в кімнатах, ото і зайшла до тебе. Як тре’ щось, то поможу. А так нащо тобі служниця?

— Як то нащо? А хто ж буде мене вдягати? — з притиском поспитала Мері.

Марта вражено видивилася на Мері. Від здивування у неї ще більше посилювався йоркширський акцент.