Таємний сад
Шрифт:
Дівчинка безнастанно про це думала. Чому містер Арчибалд Крейвен викинув ключ? Якщо він так сильно любив свою дружину, то чому ненавидить її сад? Цікаво, чи їй узагалі випаде колись нагода побачити свого дядька. Може, тоді розпитає його. Але тут Мері згадала, що ніколи не вміла розмовляти ні з дорослими, ні з дітьми (як це було у домі священика). Напевно, навіть коли побачиться з дядьком, то не зважиться нічого йому сказати. Шкода.
Тепер Мері думала про пташку. Дівчинка підняла голову, розглядаючи дерево, на якому вона сиділа.
— Це
Дівчинка повернулася до першого городу. Там працював той старий садівник — перекопував землю. Мері стала поруч і якусь мить розглядала його. Чоловік не звертав на неї жодної уваги.
— Я вже оглянула ті городи, — врешті повідомила вона.
— Хто ж боронить? — буркнув він.
— І яблуневий сад.
— Там також нема собак при хвіртці, ходи собі, як хочеш, — непривітно кинув він.
— Але там є ще один сад… а входу я не знайшла, — мовила Мері.
— Який там іще сад? — суворо перепитав старий, випроставшись.
— Той, що по другий бік муру, — відповіла міс Мері. — Там на одному дереві сиділа пташка, така червоногруда, і співала.
На її здивування, при цих словах обвітрене обличчя старого відразу злагідніло. Чоловік повільно усміхнувся. Це геть його перемінило. Мері подумала: наскільки ж гарніше виглядає людина, коли вона усміхається. Раніше це ніколи не спадало їй на гадку.
Садівник повернувся у бік яблуневого саду і легенько засвистів. Цього Мері вже ніяк не сподівалася. Але далі сталося щось геть неймовірне.
Дівчинка почула шурхіт крил — і тут з’явилася та сама пташина. Вона підлетіла до них і сіла на великій скибі землі, за крок від масивного черевика старого.
— О, ото вона, — радісно вимовив він, а тоді заговорив до пташки, ніби до маленької дитини. — І де ж ти досі була, волоцюго? — ніжно запитував він. — Давно я тебе не бачив. Певно, вже шукаєш собі пару? А не зарано?
Пташина схилила свою маленьку голівку набік і дивилася на нього блискучими оченятами, схожими на чорні намистинки. Вона анітрішки не боялася садівника і заходилася порпатися в землі, шукаючи собі личинок та комах. У Мері потепліло у грудях. Її розчулило, що цей суворий з вигляду старий розмовляє з пташкою як з дитиною. Дівчинка сама з ніжністю розглядала її маленький дзьоб, тоненькі лапки, кругленькі груди.
— Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? — майже пошепки спитала Мері.
— Ая’, прилітає, — ствердив старий. — Я її давно знаю, ще з малого. Ото вилетіла була з гнізда з тамтого саду, перелетіла через стіну — а назад ся вернути вже сили не було. Кілька днів жила в мене, ото ми й подружилися. А як вже змогла ся вернути у своє гніздо, то цілий виводок розлетівся хто куди. Вона ся лишила сама і знов ся вернула до мене.
— А що це за пташка? — спитала Мері.
— Як, ти не знаєш? Малинівка. Малинівки дуже віддані. Вони такі, як собаки… якщо вмієш з ними обходитися. Подиви’, як ся
Старий з гордощами дивився на пташку, ніби пишався, що в нього є такий друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.
— Ая’, їй подобає’ся слухати, коли про неї балакають, — усміхнувся садівник. — Вона дуже цікава. Тільки-но виходжу в сад — все прилетить, подиви’ся, що я роблю. Певно, більше знає, що ту’ роби’ся, ніж містер Крейвен. Той нічим не цікави’ся. А вона ту’ головна, так.
Малинівка ще походила трішки, попорпала дзьобом землю, а тоді зупинилася і на якусь мить затримала погляд на Мері. Дівчинка відчула, що пташка її вивчає. Серце її завмерло від хвилювання. Та ось Мері опанувала себе і розпитувала далі.
— А куди полетіли решта пташенят з її гнізда? — поцікавилася вона.
— Того ніхто не знає. Птахи на однім місці довго ся не тримають. Поки навчаться літати — то ще, а потім враз покидають гніздо. А ця розумна, знає, що ся лишилася сама і що так мусить бути.
Міс Мері зробила крок до малинівки і ще раз пильно на неї подивилася.
— Я також сама, — промовила вона.
Досі вона не усвідомлювала: саме самотність породжувала її невдоволення і роздратування. Мері збагнула це, здається, тієї миті, коли вони з малинівкою дивилися одна одній у вічі.
Старий посунув набік шапку — Мері побачила його лисину.
— Ти що, та мала з Індії? — похитав головою.
Мері кивнула.
— Тоді нема що казати: тобі напевно не солодко, — визнав садівник. — Тільки ту’ не знаю, як собі з тим порадиш, — додав він.
Він знову взявся копати, із силою заганяючи заступ в масну землю. Малинівка стрибала поруч і зосереджено вишукувала собі личинки і хробачки.
— Як вас звати? — врешті поцікавилася Мері.
Чоловік випростався.
— Бен Везерстаф, — промовив він й невесело усміхнувся: — Я також сам як палець. Хіба ото вона прилетить, — показав на малинівку. — То мій єдиний друг.
— А в мене зовсім нема друзів, — вимовила Мері. — І ніколи не було. Няня не дуже мене любила, і я ні з ким не бавилася.
Мешканці Йоркширу назагал славляться своєю простотою: вони вміють викласти співрозмовникові все як на духу без зайвих церемоній. А старий Бен Везерстаф був справжнім йоркширцем з Мізельського пустища, тож він так і сказав:
— Та ми з тобою з одного тіста зліплені. Все набурмосені, невдоволені, все світ нам не милий. Яке їхало, таке здибало.
Такого Мері Ленокс ще ніколи в житті про себе не чула. Та й хто міг би їй це сказати? Слуги? Вони лише покірно кланялися, хай що вона з ними робила, бо найбільше боялися не догодити своїй вередливій міс Сагіб. А більше ніхто нею не переймався. Та зараз дівчинка добряче замислилася: невже вона і справді така? Набурмосена, як ото Бен Везерстаф перед появою пташки? Непривітна, як він у момент їхньої зустрічі? Від цих думок Мері зробилося геть незатишно.