Таємний сад
Шрифт:
— Не хочу, — сказала вона.
— Як, ти не хочеш вівсяної каші?! — не повірила Марта.
— Не хочу.
— Просто не знаєш, яка вона добра. Поклади ще у неї трохи патоки… або цукру.
— Я не хочу, — повторила Мері.
— Ох! — зітхнула Марта. — Не можу дивитися, як пропадає така добра їжа. Якби ту’ опинилися мої братчики і сестрички, то все би вичистили. За п’ять хвилин нічо’ би не лишилося.
— Чому? — холодно спитала Мері.
— Чому?! — повторила Марта. — Та тому, що мало коли їм вдає’ся наїстися досхочу, щоб у животі кишки марша не грали. Вони завжди голодні, як ото соколята чи лисенята,
— Не знаю, що це — бути голодною, — байдуже промовила Мері.
Марта вражено подивилася на неї.
— Що ж, тобі б не завадило спробувати. Я зазнала цього предосить, — гаряче вимовила вона. — Не можу дивитися, коли ото сидять за столом і марудять, замість їсти. І тілько все переводять. Кажу, Дікен, Філ, Джейн і решта наших що завгодно би з’їли.
— То візьми і занести оце їм, — запропонувала Мері.
— Це не моє, тому взяти не можу, — чітко відповіла Марта. — Та й сьогодні не маю права йти з маєтку. Є тільки один день на місяць, коли можу піти додому. Тоді помагаю мамі в хаті, щоб вона трохи собі відпочила, бодай той один день.
Мері випила чаю, з’їла маленький шматок підсушеного хліба, намащеного мармеладом, і встала з-за столу.
— Вбирайся і можеш бігти надвір бавитися, — сказала Марта. — Може, нагуляєш апетиту до обіду.
Мері підійшла до вікна. У саду було багато дерев, поміж ними доріжки. Проте дерева стояли сірі, безлисті, і все воно виглядало якось сумно й непривітно.
— Надвір? Що мені там робити? Така погода…
— Ну добре, можеш залишатися в кімнаті — але хіба тут цікавіше?
Мері подумала. Тут і справді було нічого робити. Напевно, ліпше таки піти надвір і погуляти в саду.
— Хто піде зі мною на прогулянку? — поставила питання.
Марта глянула на неї.
— Ніхто, — незворушно відповіла вона. — Мусиш навчитися бавитися сама. Думаєш, у всіх є брати і сестри? Але діти якось бавляться. Наш Дікен, наприклад, любить собі зникнути на пустище і може годинами там бути. На пустищі у нього є вівця — він її приручив, а пташки то просто дзьобають крихти у нього з рук. В нас самих нераз нема що їсти, але він завжди лишає якийсь окраєць, аби почастувати своїх друзів.
Згадка про Дікена вплинула на Мері і вона таки вирішила піти погуляти. Диких поні чи овець у саду вона, зрозуміло, не знайде. Зате там напевно є пташки, і вони, мабуть, не такі, як в Індії, отож цікаво буде їх роздивитися.
Марта подала їй пальтечко, капелюшок, маленькі міцні черевички і показала, як вийти надвір.
— Обійдеш он туди-о і там буде один сад, потім другий, — пояснила вона, показуючи на прохід у живоплоті. — Вліті там багато квітів, але зара’ нема нічо’. — На якусь хвильку вона, здавалося, завагалася, а тоді додала: — Один сад замкнений. Ні одна жива душа не заходила туди вже десять років.
— Чому? — мимовільно вирвалося у Мері. До сотні зачинених кімнат цього дивного дому додалася ще одна замкнена хвіртка.
Марта була змушена пояснити.
— То сад місіс Крейвен. Коли вона померла, містер Крейвен ні сам не хотів туди заходити, ні інших пускати. Тому хвіртку замкнув, а ключ десь закопав. Ой, — скинулася, бо в цю мить зателенькав дзвінок, — то місіс Медлок кличе мене — біжу.
Дівчина миттю вибігла з кімнати, а Мері рушила до сходів і невдовзі опинилася на подвір’ї. Її думки увесь час оберталися навколо того, що сказала Марта:
Такі ото думки роїлися у голові Мері. Доріжка привела її до довгої стіни, порослої плющем. Дівчинка іще не знала, що зазвичай в англійських маєтках за будинком є ще грядки, де вирощують овочі і фрукти для кухні. Мері побачила відчинену хвіртку, з якої звисали плющеві пагони. Що ж, це знову не той сад, але їй було цікаво подивитися, що там усередині.
За хвірткою і справді був город із численними грядками, звідусіль оточений муром. Далі простягався ще один город із теплицями і фруктовими деревами попід стіною. Далі ще один — вони переходили один в другий. Тільки що скрізь було однаково сіро. «Влітку тут, може, і веселіше, але зараз цікавого мало», — підсумувала Мері, роздивившись довкола.
Тут у хвіртці, що вела на другий город, з’явився старий садівник з лопатою на плечі. Побачивши Мері, він знехотя махнув рукою на привітання. Чоловік був нахмурений і непривітний. Зустріч з Мері, вочевидь, його занадто не втішила. Дівчинка й так була розчарована, бо не знайшла нічого цікавого, тому за звичкою прибрала зверхню міну.
— Що це таке? — поспитала, обвівши поглядом довкруж.
— Город, що ж іще, — сухо відповів садівник.
— А там що? — показала Мері у бік зеленої хвіртки.
— Також город, — відказав коротко. — А за стіною ще один, а з того боку яблуневий сад.
— А мені можна туди піти? — спитала Мері.
— Та йди, коли хочеш. Там нема на що дивитися.
Мері пішла собі по доріжці, минула ще одну хвіртку. Тут вона побачила ще одну ділянку теплиць із пізніми овочами, оточену стінами. З одного боку виднілася чергова зелена хвіртка. Мері взялася рукою за клямку. Хвіртка доволі легко відчинилася і дівчинка опинилася у яблуневому саду. Він також був оточений муром, скрізь височіли голі безлисті дерева, землю вкривала пожухла трава — проте хвірток більше не було видно. Мері пройшла крізь увесь сад, шукаючи, де він закінчується. Врешті виявила, що дерева ростуть далі, за стіною, яка обмежує сад, у якому вона стоїть.
Тут Мері помітила пташку з червоними грудьми. Вона сиділа на самому чубку дерева, що росло за тією стіною. Пташка зиркнула на дівчинку своїми оченятами-намистинками і заспівала — неначе розмовляла з нею.
Мері зупинилася і заслухалася, а тоді несподівано усміхнулася. Це вперте дівчисько, виявляється, могло відгукнутися на пташиний щебіт. Просто відколи дівчинка потрапила сюди, то ніяк не могла знайти собі місця у цьому величезному домі із зачиненими кімнатами. А довкруж — голе пустище і сірі безлисті сади. І тут ця пташина. Дівчинка слухала її мов заворожена, аж доки пташка не відлетіла. Цікаво, чи вдасться ще колись її побачити? А може, вона якраз живе у тому таємничому саду і все про нього знає?