Танґо смерті

Винничук Юрій Павлович

— Як ся маєте, пане Йосипе? — засміялася до нього жінка, яка виглядала так, що хоч зараз бери її на рекламу молока: на обличчі грав рум'янець, а великі повні перса аж нависали над прилавком.

— Ой, пані Славцю, як корова по телєтах *, — пожартував старий. — Але завдяки вам ще дриґаю.

— Ай, та шо ви таке кажете? Де там завдяки мені? Певно ще яку молодицю пригрілисте коло себе, нє?

— Ая, пригрів, та я би її хіба заморозив.

Тут уже й інші перекупки зареготали, Мількер завше викликав у них заряд бадьорості, і кожна собі думала: а не зле отако в свої дев'ятдесят ще сновигати по базарах!

—

Нє-нє, — хитав головою старий, — таки завдяки вам. Здорова їжа — це вам не жарти. Зараз піду ще помідорів куплю, баклажанів, перців, кабачків і зготую страву, яку моя мама готувала.

— Ану-ну, розкажіть, — зацікавилися перекупки.

— А то дуже просте. Усе це тушкуєте в олії з цибулею і зеленню, та й фертик. Жодної премудрості.

— І з чим то їсте? — спитала Славця.

— З хлібом.

— Без м'яса?

— М'ясо їм лише взимку і то не часто. І вам не раджу зловживати.

— Ага, — сказала Славця, запаковуючи йому сир, масло і сметану. — Тепер ми знаємо секрет довголіття. А мій чоловік, як м'яса на столі нема, кричить, що я його голодом морю. Нє, щоб мені такий скарб попався, як пан Йосип!

Тут її сусідка штурхнула під бік, регочучи:

— Та, Славцю, ще не пізно! Ади, який хлоп — як мур! Ще й сам їсти варить. А що, пане Йосипе, візьмете нашу Славцю?

Але старого Мількера не так просто можна було взяти на кпини:

— Та чо би нє? Але спочатку тре, аби пані Славця на дієту сіла, бо моє старосвітське ліжко нас не витримає.

Жінки реготали, аж за боки хапалися, а Славця ще й гикавку дістала, що аж мусила молоком запивати. Старий чемно з усіма попрощався і пішов у овочеві ряди, там він знайомих не мав, тому набитим оком уважно стежив, як важать і що важать, і не втримався від репліки:

— От ви підкинули мені надгнилого помідора і думали, що я не помічу. А я вам скажу, що ви не мені, ви собі зле робите.

— А то як? — здивувалася перекупка, слухняно міняючи надгнилого помідора на стиглого.

— А так, — продовжив Мількер, — бо коли покупець прийде додому і виявить, що ви йому підсунули свинство, то неодмінно прокаже на вашу адресу якісь погані слова. Може, навіть якусь клятьбу. А ці слова і та клятьба, щоб ви знали, вам так просто не минуться, а відіб'ються на вашому здоров'ї.

— Та йдіть! — не повірила перекупка і навіть роззирнулася по сусідках, шукаючи підтримки, але ті мовчали зі здивованими поглядами, і видно було, що слова Мількера їх зачепили, і кожна уже прокручує у голові ті не надто порядні трафунки, які були в їхньому житті.

— Так-так, — хитав він головою, — слова мають велику силу. І в Біблії пишеться, що Господь творив світ словом. Слово одних до небес піднімає, а других до землі прибиває. Бійтеся лихих слів, сказаних про вас.

Перекупка помогла йому спакувати овочі, і він відійшов, а жінки ще довго проводжали його задумливими поглядами, щось у цьому чоловікові було таке, що змусило їх прислухатися, та чи надовго — невідомо.

Вже вийшовши на Клепарівську, старий почув за спиною: «Пане Мількер!» Озирнувся і побачив якогось невисокого жилавого чоловіка з примруженими очима, оцей примружений погляд відразу викликав асоціації з повоєнними роками, коли сидів перед чекістами, які його допитували, коли всі його відповіді на їхні запитання вони вислуховували, примруживши очі, мовби даючи знати, що не вірять жодному слову.

— Вибачте, — сказав чоловік, виймаючи з кишені посвідчення підполковника СБУ, прізвища Мількер не встиг прочитати, але воно його й не цікавило, — що я вас затримую, але я б хотів перекинутися з вами кількома словами. Чи не могли

б ми сісти тут десь на лавочці?

Мількер був останнім часом настільки обмежений у спілкуванні, що й не заперечував. Вони відійшли набік і сіли на лаві. Старий поклав біля себе свої закупи і випростав ноги.

— Можливо, це не найкраще місце для розмови, — проказав підполковник, — але, бачите, ми не хотіли вас турбувати повістками…

— Ага, — засміявся Мількер, — не хотіли турбувати, щоб не викликати неприємні спогади? Які ж ви тепер делікатні стали!

— Ну, ми ж зараз піклуємося про безпеку України. Я читав вашу справу, вам довелося багато чого пережити. Але нас зараз цікавить одна річ… Коли ви перебували в концтаборі, ви там виконували «Танго смерті»…

М

Ранок влетів у вуха голосним щебетом пташок, дівчини біля мене не було. Я звівся на лікті й роззирнувся, потім помацав шкарпетку — аркуші були на місці. За мить з'явилася Міля:

— Доброго ранку, сплюху! Ідіть отуди — там з-під верби б'є джерельце.

Я послухався і справді побачив у великому вазоні плакучу вербу, з-під якої била вода і зникала в землі, вона була прохолодна, і я з задоволенням помився, а потім зробив обережний ковток — вода була смачна, хотілося її пити й пити, хоч і ломила зуби.

Міля склала постіль, я заніс її на місце, потім ми поснідали і вирушили в дорогу. Туман розсіявся і клубочився лише під самою стелею, сонячне проміння ряхтіло і грало на корінцях книг, ми йшли, весело перемовляючись, коли раптом щось шмигонуло за стелажем і потюпало геть.

— Що то могло бути? — здивувався я.

— Щось таке, що нас не чекало.

— Таке враження, що то було щось мокре.

— І гидке.

Стелажі скидалися на скелі, на які можна було спинатися і зависати над прірвою, але ми їх воліли обминати, хоча це інколи було не так легко, бо що далі, то вони виструнчувалися далеко не такими рівними рядами, як на початку, а часто стояли навскоси, упоперек або ж упритул одні до одних, інколи вони, нахилені, скидалися на Пізанську вежу, і ми тоді минали їх, задерши голови, жахаючись, щоб не звалилися на нас і не поховали під завалами премудрості, час од часу зі стелажів могла злетіти якась книжка і, відчайдушно затріпотівши крилами сторінок, опуститися нам під ноги, мовби просячись до рук, але ми лише ковзали очима по назвах і йшли далі, хоча й не мали певності, що за нами ніхто не стежить, бо наші вуха вловлювали шелест і шурхіт, тонюсіньке сичання, попискування, а деколи хлюпотіння і плюскіт, що було й зовсім неймовірним на терені книгозбірні. Я вже почав думати про те, що ми потрапили в якісь неймовірні закамарки всесвіту, де запахи і звуки не відповідають тим, до яких ми звикли, з якими живемо, які відгукуються у наших душах, ми тут, вочевидь, чужі, і всі ці стелажі, і книги, і вазонки сприймають нас як зайд, що посягнули на їхні терени, сотні неприязних очей дряпали нам спини, а згори, коли ми ненароком зачіпали ногами чи плечима стелажі, сипався дрібненький сніжок або якесь зжовкле листя, скручене і поцятковане червоними плямами, та коли я упіймав кілька сніжинок, то побачив, що вони не у формі зірочок, а у формі розмаїтих літер і розділових знаків, і були там не тільки кириличні та латинські, але й арабські й жидівські, і навіть якісь ієрогліфи бозна-чиї, на жаль, вони так швидко танули, що второпати, яке послання сходить мені з бібліотечних небес, не було змоги.