Танґо смерті
Шрифт:
Під ногами порипувала стара підлога, а знизу долинав гострий запах моря і водоростей, він мовби піднімався зі шпарин у підлозі, аж я, не витримавши, вклякнув і зазирнув в одну таку шпарину, там було темно, але морем пахло ще виразніше, у тій чорній густині, у волохатій тиші ледь-ледь чутно напливали хвилі на берег, непоспішно й сонно, мовби море ще не прокинулося, все ще перебуваючи в самозаглибленій дрімоті та вигойдуючись у неквапному ритмі, хвилі лягали м'яко і лагідно, мов ковдрочка на немовля. Нічого розгледіти я не міг, лише де-не-де блимали іскорки, скидаючись на світіння планктону, і коли вони спалахували, то можна було помітити якісь чорні лискучі пагорби, що виринали і зникали у хвилях, та марно було б вгадувати — то брили каміння чи спини якихось
— Мені, мабуть, увижається, — пробурмотів я, — але там щось схоже на море.
— Ні, не ввижається, — промовила Міля, — море тут колись було, потім воно пішло під землю і продовжує жити, з часу до часу спинається на поверхню, підходить до підвалин будинків, а відтак знову опускається, залишаючи по собі цілі затоки… У тому морі живуть незвідані істоти — ні риби, ні люди, вони виходять інколи з глибин, і їх можна зустріти на вулиці. Та тільки пізно уночі. Вони вдягаються, як і ми, але мають великі зелені очі і ходять босо, бо їхні ластоподібні ноги не влізуть у жоден черевик. Цілком можливо, що вони проникають і до бібліотеки.
— Цим пояснюються оті мокрі сліди… водорості й медузи… — сказав я, підводячись. — Що ж, ходімо далі.
Зненацька ми вийшли на простір, який уже не чавив нас скелями стелажів, ми побачили перед собою різьблені та інкрустовані шафи, креденси, канапи, столи, бюрка, крісла, — і все це в різних старовинних стилях, що й зачудуватися можна було. Міля аж руками сплеснула: «Яка краса!» Ми ненадовго затрималися, щоб помилуватися тими скарбами, Міля причепурилася перед дзеркалом, я позазирав у шафи та бюрка, думаючи надибати там щось цікаве, але не виявив нічого, і ми знову подалися в глиб бібліотеки. Та щойно ми опинилися межи стелажів, як за нашими спинами голосно затраснулися якісь двері. Я здригнувся:
— Я всі дверцята позачиняв.
— Може, перетяг?
— У мене таке відчуття, що за нами хтось стежить. Інколи чути кроки, інколи шепіт, якесь шкрябання.
— Я теж усе це чула, але в такому великому приміщенні — це звична річ. Зимне й тепле повітря перебувають у постійному русі, а ще цей туман… Старе дерево на підлозі й стелажах потріскує, це нормально…
Несподівано повз наші очі щось пролетіло і сіло на каракатий рододендрон, з якого звисало безліч бурих вусів, то була маленька тоненька книжечка зі строкатою обкладинкою, що скидалася на метелика, який метушливо переступав з ніжки на ніжку, та коли я спробував наблизитися, книжечка спурхнула і зникла. Натомість друга книжка стрибнула зі стелажа і теж полетіла, тріпочучи сторінками, а зробивши коло, хляпнула на стіну й мовби приклеїлася, розпластавшись, за мить звідкілясь вигулькнула третя і, перетнувши простір, сіла зверху на ту другу, як ото чинять комахи, паруючись. Шурхіт біля ніг змусив нас відскочити набік — з-під стелажів виповзло кілька книжок і пошкутильгало, нагадуючи черепах, кудись у темінь, при цьому вони скрипіли і хрумкали, ніби гніваючись на нас. Не встиг я висловити своє здивування, як підлога під нами заколивалася, затріщала, і дошки розступилися й почали підніматися, ми відскочили і з жахом стежили, як з-поміж дощок починає проступати чиясь чорна лискуча спина, мокра й слизька, з прирослими мушлями і водоростями, вона піднімалася дуже повільно, усе розсуваючи і розсуваючи дошки та захоплюючи щодалі, то ширший простір, ще трохи — і стелажі поваляться, як будинки під час землетрусу. Це тривало, може, декілька секунд, а відтак спина враз опала, шубовснувши у воду, дошки зійшлися докупи, і лише велика мокра пляма залишалася німим свідком тієї дивної прояви. Мені стало моторошно, але я не хотів демонструвати перед Мілею своєї малодухості, надто, що вона була настрашена дужче за мене, я пригорнув її і поволік далі.
— Не думала, що це так страшно, — сказала вона, — досі вони поводилися цілком мирно, здавалося, так міцно сплять, що прокинуться лише через мільйон років, а тут якась сила їх розбурхала. Це, напевно, зле. Пані Конопелька казала, що востаннє таке спостерігалося перед війною. Як ви гадаєте?
— Хтось обов'язково почне. Або Гітлер, або Сталін. А ми знову будемо, як горох при дорозі.
— Я втомилася і зголодніла, а ви як чоловік просто зобов'язані роздобути їжу.
Вона витягла з торбинки мапу і пояснила, над яким стелажем висить м'ясиво, а де можна знайти головку сиру й вино. За хвильку ми уже вигідно вмостилися під фікусом на стосах книжок і обідали. Я зиркнув на стелажі, до № 1730 вже було недалеко, бо сиділи ми під № 1688F, літери рідко коли доходили до К або L, тому була надія, що ще цього дня я добуду решту сторінок.
Коли ми вже намірилися рушати далі, з-за стелажів раптом вигулькнув маленький сухенький чоловічок зі зморщеним кривоносим обличчям і маленькими вузькими очима, вбраний був у якесь старосвітське манаття, добряче обтріпане і зашмульгане.
— Так я і знав! Вона знову вирядила експедицію на мої пошуки! — вигукнув він, а кинувши оком на шмат ковбаси, вхопив його і в три секунди згелемзав, потім вихопив у мене вино і духом випив. — Передайте їй, що я ніколи не повернуся у її світ. Ніколи! — тут він ще й тупнув ногою.
— Кому передати? — поцікавився я.
— Тільки не кажіть, що вас послала не Конопелька! От їй і передайте.
— Ага, то ви її наречений, якого вона уже стільки літ марно чекає?
— Я вже давно не її наречений… Я пішов від неї, щоб присвятити себе вивченню морського дна. Я живу там, — він тицьнув пальцем у підлогу. — Там у мене свій світ. Мене обслуговують найкращі морські панни. Я сплю на ліжку з висохлих водоростей, вкриваюся ковдрою з пуху чайок, а харчуюся рибами і молюсками. — Помітивши наші здивовані погляди, додав: — Сьогодні у мене був творчий день, я не виходив на лови. Тому й зголоднів. Зате я відкрив нікому не відомий вид Астурії Мітиленської *, яка перебуває у кревному зв'язку з Роделією Цуримською *, котра вимерла ще до Різдва Христового. Але тут… тут вона цвіте і п'янить пахощами. А все чому? Та тому, що книги творять під впливом моря особливий мікроклімат, ба навіть самі оживають. Ось буквально минулого місяця кілька книг, збившись у хижу зграю, загризли одного відомого вченого, який забрів сюди в пошуках мемуарів Альбрехта фон Валленштайна і його листів до Ґустава-Адольфа. Книгозбірня стає небезпечною. Вона живе своїм життям. Так-так, не дивуйтеся. Ось навіть ці стелажі, — він постукав пальцем по дереву, — навіть вони не зовсім тупі, як вам здається. І не такі вже й непорушні. Інколи вони мандрують. Міняються місцями. А зараз дослуховуються до наших слів. О, прошу дуже! — старий приклав вухо до сірої поверхні стелажа і прислухався. — Комусь може здатися, що це так шемраво шамкотить шашіль, а я вам скажу, що це не так. Це вони перешіптуються між собою своєю шурхотливою мовою. А так між нами: ви справді вірили в те, що мене можна знайти?
— Ви, мабуть, будете здивовані і розчаровані, — встряла Міля, — коли я вам повідомлю, що ми шукаємо не вас. Декого з нас і справді вирядила пані Конопелька, але зовсім з іншою метою, і нам ще до неї чимчикувати і чимчикувати.
— То що — та стара порхавка уже забула про мене? — з глибоким смутком промовив чоловічок.
— Ні-ні, — сказав я, — вона не забула, чекає на вас. Ба більше — береже свою цноту і каже, що не може вмерти, заки не втратить її з вами. Але ми і справді забрели сюди з іншою метою.
— Можна поцікавитися, з якою? — в очах чоловічка зблисли іскорки.
— Ні. Це не має нічого спільного з вашим зацікавленням.
— Гм. То ви не шукаєте карти дна Карпатського моря?
— Ні. А ви?
— Я, власне, шукаю. Двадцять восьму карту Клавдія Птоломея. Її згадує Павсаній. Я знаю, що вона десь тут. Але застерігаю вас — старі книги добряче уже здичавіли. Якщо не пильнуватися, то можуть і пальця відкусити. Ви ж знаєте, що є м'ясожерні рослини? От і стародруки залюбки пожирають усе, що їм трапиться, — мух, комарів, нетлю, міль, мишей… Я вже двічі натрапляв на обгризені людські кістяки. Та не буду вам заважати. Щасливої дороги.