Танґо смерті
Шрифт:
Ми розпрощалися і якийсь час ішли мовчки. Відтак Міля стурбовано озвалася:
— Хтозна, що нас чекає…
Мовби на підтвердження її слів раптом згори сипонуло книжками просто перед нашим носом, серед них були й грубі фоліанти, які могли б незлецьки нас увередити, впавши на голови, мимоволі ми притиснулися до стіни і далі йшли попід нею.
Над вечір ми добралися до стелажа № 1730, я піднявся по драбині до верхньої полиці і добув «Occulta occultum occulta» Пауля Скаліха з металевими защіпками, але розгорнути книгу не зміг — вона була замкнена на ключ, самого ж ключа ніде не було, довелося прихопити книгу з собою і сховати в наплічнику. Я вже хотів спускатися, коли стелаж несподівано нахилився у мій бік, драбина відскочила назад і сперлася на другий стелаж, а на мене знову посипалися книжки, сторінки багатьох із них розліталися навсібіч, припадали до обличчя і обліплювали його, однією рукою я відбивався, наче від хижих птахів, а другою тримався за драбину, котра стрясалася і зловісно потріскувала, налякана Міля гукала, щоб я поквапився,
Ми відійшли на безпечну відстань, а за годину добралися до стелажа № 1739, останній, четвертий, аркуш містився у фоліанті, що називався «Labyrinthus mundi» легендарного Гермеса Трисмегіста і мав екслібрис віденського бібліофіла Антона Шварца фон Штайнера. Тим часом звечоріло, і ми знову розтаборилися на ночівлю. Втома зробила своє, повечерявши та випивши пляшку вина, я заснув сном праведника, а прокинувся білого ранку і знову не побачив біля себе дівчини. Думаючи, що вона десь миється та чепуриться, я не відразу відчув хвилювання, але за якийсь час, не зауваживши жодних ознак її присутності, обмацав себе в пошуках аркушів і, не знайшовши жодного, уже й не дивувався, що фоліант зник також. Один-єдиний ангел, який заховався в жінці, може виправдати перебування у ній сотні чортів, але Міля виявилася винятком, і тому я, вигукнувши: «О, курва!», чимдуж помчав навздогін, а щоб кроків моїх не було чути, роззувся й кинув мешти до наплічника. Я біг, долаючи перешкоди, і пильно прислухався, але вуха мої не вловили нічого втішного, всюди панувала тиша, тільки легенький вітерець недбало перебирав листям кущів і дерев. Інколи в повітрі злякано шугала яка-небудь книжка, осипалися сторінки і гойдалися у повітрі. Весь уже мокрий, години за три я перейшов на швидку ходу, переживаючи лише за одне: що та стерва могла зачаїтися десь та чекати, заки її проскочу. Надто далеко вона втекти не могла, бо ж була так само вчорашнім днем вимучена і мусила виспатися, тож випереджала мене, може, години на дві, не більше, не кажу вже про те, що вона так хутко бігти без перепочинку, як я, не могла, мусила десь відсапатися. Було вже пополудні, коли я почув якусь метушню, хтось із кимсь шарпався, чоловічий голос шлякав * і бурчав, а жіночий лише розпачливо попискував, скидалося на те, що хтось когось ґвалтує. За мить я побачив між стелажами парочку, що відчайдушно борюкалася, і легко упізнав у ній нареченого пані Конопельки та Мілю, фоліант Пауля Скаліха валявся неподалік, боротьба велася за аркуші, які Міля, вочевидь, заховала собі за пазуху. Блюзка на ній уже була розірвана, аркуші визирали з-під станика, але старий ніяк не міг до них дотягнутися, бо Міля відбивалася і руками, і ногами, а деколи ще й зубами клацала, так що дідусь був уже весь подряпаний і покусаний, а з носа йому аж юшило. Мені не залишалося нічого кращого, як, примірившись, притьма висмикнути аркуші і, підхопивши фоліанта, сховати все до наплічника. Розбзикана пара вмить занехаяла борюкання і, важко дихаючи, витріщилася на мене. У їхніх очах панували розпач і лють, але я був налаштований цілком приязно, тому помахав їм привітно рукою і рушив у дорогу. Услід мені кричала Міля:
— Ти — дурень! Це великі гроші! Схаменись! Я готова з тобою хоч на край світу!
Але голос її був зимний, мов зупа в придорожньому шинку. А старий прохрипів, кашляючи:
— Не вір жінці, вину і світлу місяця!
Наступного дня ополудні я повернувся на своє робоче місце і вручив аркуші та фоліант пані Конопельці, вона уважно вислухала всі мої пригоди і висловила обурення вчинком свого нареченого.
— Якщо він така скотина, то я не маю більше підстав берегти свою цноту. Як ви гадаєте? — прискалила до мене око. — Якщо я напацькаюся, як шльондра, вберуся у яскраву сукню, почеплю перуку і стану собі під « Віденкою »*, мені дадуть тридцять злотих за ніч?
— Можливо. Тільки раджу вам гроші узяти наперед і вислизнути з ліжка, ще заким розсвіте. Інакше повернетеся до бібліотеки з підбитим оком.
Стара розсміялася і сказала, що на сьогодні я вільний, але я звернув її увагу на фоліант Скаліха, до якого я не знайшов ключа. Пані Конопелька на мить замислилася, але потім ляснула себе по чолі і витягла з-за пазухи золотий ланцюжок, на якому висів золотий ключ. Він пасував до замка, як влитий, вона відчинила книгу і добула ще один аркуш. Я попрохав дозволу зробити знімки, вона не була проти і навіть дала для цього свій фотоапарат. Кожен аркуш я фотографував по частинах, аби потім не сліпати над світлинами. З бібліотеки я подався з фотоапаратом до Йоська, він проявив плівки і заходився вивчати аркуші. За той час, поки я мандрував закритими фондами, він уже в дечому розібрався. З'ясувалося, що окремі ноти замінюють літери, а окремі літери заступають ноти.
— Ну, ось поглянь, — пояснював Йосько. — У сучасній практиці прийняті такі назви нот: до,
— І що це означає?
— А те, що над окремими нотами є крапочки, які вигулькнули щойно на світлинах. І оці ноти з крапочками — не ноти, а літери. При виконанні музики ці ноти треба пропускати. Одна крапочка означає першу літеру, яка йде після назви ноти. Якщо це SOL, то перша літера після назви цієї ноти в рядку гімну буде «v». Якщо LA, то — «Ь». Дві крапочки — друга літера і так далі. То робота марудна, але я нею захопився.
Як посувалася далі Йоськова праця над сторінками манускрипта, мені невідомо, небавом настали такі події, які вибили усіх нас зі звичної колії. Правда, Йосько ще попрохав мене написати слова приспіву до танґа, яке він став грати в «Брістолі», танґо було досить відоме, і виконували його вже кілька років, але Йосько сказав, що воно надзвичайне, бо він вклинив у нього розшифровані ноти, а тепер хоче внести зміни й у текст. Він наспівав мені мелодію, я увійшов у звичний для себе поетичний транс і витворив таке:
А як не стане мене з тобою, вкриють піски тіла, стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла.Йосько перечитав раз і вдруге і неабияк здивувався:
— Чому тобі спали на гадку саме маки?
— Не знаю. Так мені якось склалося.
— Це дуже дивно. Бо якраз згадку про маки і їхню тінь я знайшов у тих аркушах Калькбреннера, але не міг второпати, до чого вони. Я ж тобі про ті маки нічого не казав. А тут раптом… Дивний збіг. Але слова мені подобаються. Зустріч по смерті… у тіні маків… Ти саме це хотів висловити?
Я надувся, як індик, і відповів:
— Дорогий Йосичку! Справжній поет ніколи не зможе витлумачити жодного свого образу чи метафори. На це здатен лише графоман. Тому спиши усе на підсвідомість, — і я постукав себе пальцем по чолі.
Ніхто з нас і на хвильку не міг уявити, що слова мого приспіву стануть віщими.
14
Дивовижний збіг неймовірно втішив Яроша — його запросили на конференцію, присвячену літературі мертвими мовами, до Стамбула, це було цілком закономірно, адже на території Туреччини були і Лідія, і Лікія, і Урарту, і Хетська та Арканумська держави. У літаку, який вилітав з Києва, Ярош несподівано побачив біля себе Андрія Куркова і не міг стриматися, щоб не познайомитися. Письменник летів на презентацію свого роману «Пікнік на льоду», Ярош читав цей роман, особливо йому в пам'ять вбився сумний задумливий пінгвін, який жив у головного героя. Дорогою вони розговорилися, а турецьке вино, яке подавали стюардеси в маленьких стограмових пляшечках, виявилося дуже смачним. Коли ж Ярош розповів, чим займається, Андрій виявив жваве зацікавлення, зрадивши, що в його задумах було написати кримінальний роман, події якого крутилися б довкола старовинного рукопису, який мандрує зі сторіччя у сторіччя, але приносить новим його власникам лише страждання, муки і смерть, і він навіть замислився над тим, до якої культури мав би такий рукопис належати — до єгипетської чи античної, коли ж Ярош розповів про Арканум і його дивовижну літературу, яку письменники й історики творили не лише на глиняних табличках, але й на папірусі, Курков зацікавився і став розпитувати детальніше. Ярош розповів у загальних рисах, пообіцявши вислати йому свою історію арканумської літератури разом із хрестоматією.
— За моїм задумом, загибель кожного, хто заволодівав цим рукописом, мала б бути зашифрована в самому тексті, — розповідав письменник. — Тобто ключ до цього шифру буде знайдено лише у фіналі. Тому мені важливо було б ознайомитися із цими текстами, хоча я, з вашого дозволу, змушений буду їх дещо препарувати…
— У художньому творі це допускається. Це ми, науковці, пов'язані певними умовами і мусимо покладатися на тверді докази. І я вам навіть можу підказати, що то має бути за рукопис — арканумська «Книга Баала». Баал був темним духом, щось на зразок диявола. Це дивна і таємнича книга. За легендою, її написав сам Баал за одну ніч. Точніше, не він, а пустельник, у якого він вселився. Ця книга сповнена містики і незрозумілих фраз, читаючи її, відчуваєш, як у душу закрадається тривога, незрозумілий страх, достатньо пробігти з десяток сторінок, щоб уже цю книгу в паніці відкинути від себе, хоча вона ще якийсь час стоятиме перед очима, навіть буде снитися.