ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Дорогий друже, наша розмова має бути суто довірчою…
— Я знаю, — відповів директор фестивалю. — Ви ставите на Кузанні; в мене є свої люди в газетах, вони мене інформують негайно. Ви не виграєте, сеньйор Степаноф, Сан-Себастьян хоче бути святішим за папу Римського. Недобре, звичайно, порівнювати Вашінгтон з Ватіканом, але нічого не вдієш. Наші люди не зважаться дати премію фільму хоч і американському, але спрямованому проти американських позицій.
— Це не так, — сказав тоді Степанов, — Кузанні виступає саме з істинно американських позицій. Повірте
— В Америці немає національних премій для хронікального кіно, а «Оскар» вони дають тільки художнім фільмам… І, крім того — я зовсім не певен, що через рік-два війна у В'єтнамі скінчиться.
— Вона скінчиться раніше, запевняю вас, я пробув у них півроку, я знаю, що кажу.
— Я хотів би вам повірити, я поважаю вашу думку, мені хотілося б — і чим далі, тим більше — дружити з вами, — я маю на увазі вас як представника країни, не тільки як сеньйора Степанофа, але не ставте мене в скрутне становище. Я не можу вас підтримати, занадто багато людей включено в роботу: Еусебіо одержить золоту медаль, це вже вирішено.
— Мені буде нелегко готувати громадську думку в Москві, — тихо сказав Степанов, закурюючи, — під час нашого фестивалю, коли ви привезете туди свої картини. Коли іспанець одержить премію в Сап-Себастьяні — це одна справа, а коли його відзначить Москва — зовсім інша…
— Москва нічого не дасть Еусебіо, бо він знімав картину про ветеранів «Голубої дивізії».
— Берланга брав участь у війні, він був солдатом «Голубої дивізії», а ми піднесли його «Ката».
Директор фестивалю зітхнув:
— Сеньйор Степаноф, одна справа — брати участь у війні, інша справа — підносити її засобами мистецтва. Добре, якщо я привезу три стрічки молодих документалістів, ви гарантуєте мені одну золоту і одну бронзову медалі?
Степанов заперечливо похитав головою:
— При всіх наших вадах і дивацтвах призи на фестивалі все-таки ми даємо, а не гарантуємо.
Директор присунувся до Степанова, поманив його до себе і шепнув на вухо:
— Я вам не вірю…
Він підвівся, походив по апартаменту, найнятому дирекцією фестивалю для Степанова, заглянув у ванну, подумав, скільки ж може коштувати цей номер, і сам собі відповів, що не менше п'ятдесяти доларів, потім повернувся на місце й сказав:
— Я гарантую вашому американцеві заохочувальну премію преси…
— Мало.
— Ви збожеволіли! Мені це коштуватиме крові! Думаєте, легко вмовити бюрократів з міністерства інформації і туризму?! Я змушений буду знайти ходи, а це не так просто.
— Адже Кузанні слід було б дати золото, але ви боїтесь реакції Вашінгтона, то дайте йому срібло — це буде хоча б зрозуміло, — всі зрозуміють, чому ви не вчинили справедливо. А якщо ви дасте йому премію преси, потім, не в Іспанії звичайно, знімуть галас: задавлена франкістською цензу…
— Тсс! — директор знову схопився з крісла. — Сеньйор Степаноф! Навіщо ж так… Генералісимо — батько всіх іспанців, і в нас нема ніякої сваволі цензури.
— Розумію,
… Словом, Юджину дали бронзову нагороду, і це відкрило йому шлях до великого кіно: американці — так само престижні, як і іспанці, але для них найголовніше — це визнання за кордоном; як кожна велика нація, вони погано бачать пророків у своїй вітчизні.
Відтоді щоразу, коли Степанов прилітав у Штати, Юджин, якщо він був дома, в Сан-Франціско, кидав усі свої справи й мчав до Вашінгтона — допомагав Степанову добувати візу (тому не дуже дозволяли приїздити на західне узбережжя й на південь), часто подорожував з ним разом, давав свою машину й ключі від холостяцької квартири в Грінвідж Вілледж.
Двічі Юджин побував у Росії; обидва знали позицію один одного — Степанов був комуністом, Юджин активно симпатизував республіканцям; деякі питання вони виключили із сфери суперечок — однаково не переконаєш. Але вони твердо вірили, що можуть цілком покластися один на одного, а найбільше, коли йшлося про те, щоб допомогти зближенню двох народів.
От саме йому, Юджину Кузанні, й послав телеграму з Нагонії Дмитро Степанов.
— Місіс Глебб, доктор дозволив мені поговорити з вами півгодини.
— О? Який прогрес! Значить, я вже зовсім нормальна, тепер усе гаразд, скоро мене взагалі випустять додому…
Жінка засміялася дивним горловим сміхом.
— Місіс Глебб, я хотів би поговорити з вами про Джона…
— Він же посадив мене сюди, щоб я не теліпала язиком зайвого лягавим з ФБР. Як ви сюди проникли? Він платить великі гроші лікарям, щоб вони говорили всім, який я псих, і не дозволяли фебеерівцям мене чіпати… — Жінка нахилилася до Юджина. — Благаю, хоч одну затяжку, га? Зовсім малюсіньку…
— Ви курите героїн?
— Тихше… Все що завгодно. Я вві сні бачу цю затяжку… Суху, довгу, пекучу… Врятуйте мене, га?
— У мене нема… З собою нема, місіс Глебб… Поки що нема… Розумієте? Поки що… Коли ви розкажете мені те, про що я хочу дізнатись, я, мабуть, виручу вас.
— Обдурите… Вас більше сюди не пустять. Раз на рік мені дозволяють базікати. Джон хоче знати, що я ще пам'ятаю… До мене приходив один лягавий з ФБР і лишив на одну понюшку тютюну, а після цього мені рік ні з ким не дозволяли бачитись…
— Як його звали?
— А вас як звуть?
— Юджин Кузанні, режисер.
Жінка знову засміялася своїм сухим дивним сміхом:
— Тоді я — Грета Гарбо. Хоч ні, та вже спокійно собі здохла, краще вважайте мене за Мерилін Монро, так точніше.
— Ось моя ліцензія водія, місіс Глебб.
— Ха! Той мені також показав таку саму ліцензію! Думаєте, я йому повірила?
— Він вам сказав, звідки він?
— Ні. Просто Роберт Шор. З ФБР, кажу ж вам. По-моєму, навіть сказав. Ні, правда, таки він сказав: Роберт Шор з ФБР.