ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Він у вас питав про той скандал у Гонконзі?
— Ні. Він питав, звідки й коли у Пілар з'явився дипломатичний паспорт для польотів по всьому світу. Вони ж не можуть трясти дипломатів, нещасні лягаші, йдуть по сліду і впираються лобом у зелену фанеру: «дипломат». А потім він ще питав, куди Джон вивіз її з Гонконгу…
— Хто така Пілар?
— Шльондра. Брудна, смердюча шльондра.
— Де вона живе?
— Як — де? Там, де й він. Він же скрізь тягає її з собою. Він підкладає її, а потім відмиває у ванні. Він підкладав її під нещасних хлопчиків у Берліні, коли давав їм гроші — через неї. А вона начебто ультраліва революціонерка. Вона їм говорила, в кого треба стріляти. А він називав їй своїх друзів… Точніше, друзів мого батька… Батькові треба було прибрати з дороги декого із старих бандитів, от Джон і робив ці діла… Та ви мені не вірте, не витріщайте на мене очей,
— Вона була перша, хто дав вам героїн?
— Ні. Перший був Джон. Він не знав, якої саме якості поступає товар, і запропонував перевірити… Інший повинен би вдарити по пиці, а він мені у вічі дивився, коли я затягувалась, близько-близько… Так мій брат дивився у вічі кроликам, яким ампутував лапи… Пилкою… Вони пищали, знаєте, як вони пищали?! О, це треба почути, як вони пищали, ці червоноокі кролики… А тато казав, що Зеппу не можна заважати, тато казав, що шлях до науки завжди лежить через жорстокість… А Зепп наплював на науку і став великим політиком, хіба політика — наука? Політика — це коли без наркозу відпилюють лапи кроликам.
— Де він, ваш Зепп?
— Джон допоміг йому стати секретарем «нової німецької партії», він тепер захищає інтереси німців, я ж німка, ми всі німці, навіть Глебб наполовину німець, тільки він не любить, коли йому про це нагадують, адже його родич працював у Гітлера в Рейхсбанку, такий інтелігентний, такий тихий чоловік, він тільки й умів, що рахувати — коронки з Аушвіца, персні з Дахау… — Жінка знову засміялась. — Якщо хочете налякати Глебба, спитайте його про здоров'я дяді Зигфріда… Скажіть йому, що ви теж хочете подати позов на Зигфріда Шанца за ваших родичів, спалених у печах… Тільки потім бережіть своє життя: таких запитань Джон не прощає нікому. Він і мені не простив цього запитання, тому я тут…
— І ви про все розказали Роберту Шору?
— Він дурень, цей Шор. Він як друкарська машинка, — тріскотить, тріскотить і все хотів мене заплутати… По-моєму, він навіть не знає, що на світі є країна, яка зветься Німеччиною, і в якій живуть німці. Коли я знайшла в батькових паперах листи Джона, я зрозуміла, що ми з ним з однієї родини, і спитала Глебба про це, тоді все й почалось… До цього я була іншою людиною… Я була в діл і… Я знала кому, скільки і коли й де, я знала кого, де й коли знищать, я була великою людиною… Мені Дейвід Х'ю, це був помічник Джона, його потім прогнали, сказав, що я стану новою Мата Харі…
— А де зараз Х'ю?
— Не знаю, здається, в Мюнхені. Навіщо він мені? Слухайте-но, а ви можете роздягтись? Чи надовго вас до мене пустили? Я дуже люблю любов…
Жінка підвелася, скинула халатик, Юджин побачив синці на плечах, зморшкувату, пожовклу шкіру.
— Зараз не можна, — сказав він, — сюди можуть зайти, у нас обмаль часу.
— А мені довго не треба, ну, будь ласка… Дайте я подивлюсь на вас, благаю…
— Я прийду завтра, гаразд? Я прийду до вас на дві години.
— Вас не пустять до мене більше. До мене нікого не пускають удруге…
— Добре, надіньте халат, ще трохи поговоримо, а потім перейдемо до любові.
«В неї паралізована воля, — подумав Юджин, спостерігаючи, як Емма слухняно підняла халат і накинула його на кістляві жовті плечі. — Це завжди так — спершу героїн, потім отакий жах… Навіщо все це потрібно Степанову? їй же не повірять».
— А де зараз дядя Зигфрід?
— Я молю бога, щоб він помер, тоді мені хоч не так соромно буде жити… — Вона знову засміялась. — Жити… А я все-таки живу, хіба не так? Я живу, — повторила вона впевнено, — бо я дихаю, їм і ходжу в сортир. Ні, це животіння, а не життя. Все це не те. Я жила, коли був Джон; коли він пішов од мене, лишився порошок, а коли все це кінчилось, тоді я стала їсти, пити й ходити в сортир…
— А де брат Зепп? — відчуваючи, що його монотонні запитання дратують жінку, вів своє Юджин — він не міг збагнути, як треба розмовляти з нею, бо передбачити її відповідь було неможливо. — Він теж помер?
— О ні! Зепп відправляє до Африки тих чесних німців, які хочуть захищати свободу, він виступає на кордоні, він збирає своїх друзів у Мюнхені, хіба ви не знаєте Зеппа Шанца?!
— Він справді живе у Мюнхені?
— Ви що, думаєте, я все вигадую?! Ви — Шор! Ви — лягава нишпорка! Він теж не вірив мені! А я кажу правду!
Жінка кричала дедалі голосніше. Двері відчинились, увійшло двоє чоловіків у халатах, докірливо глянули на Юджина, вивели Емму, а вона все кричала, і у вухах у нього довго ще стояв її відчайдушний крик: «Ви що, думаєте, я божевільна?!»
…
ПОШУК — VII
«Славіну.
З'ясуйте все, що пов'язане з Дубовим. Характер його взаємин з Вінтер. Чи не було зафіксовано зустрічей з Лоренсом чи Глеббом — навіть випадкових?
Центр».
«Центр.
Факту зустрічей Дубова з Глеббом не встановлено. З непідтверджених джерел, одного разу Дубов супроводжував Вінтер на корт, коли вона грала з Лоренсом, але невідомо, чи вони знайомі. Контактів з американцями Дубов уникав, багато часу проводив у посольстві, торговій місії або вдома. Тільки один раз він виїхав у триденну поїздку на своїй машині. Манера поведінки — бездоганна. Майже не п'є, стриманий, неговіркий, відзначається високою компетентністю у питаннях політичного й економічного прогнозування. Але Зотов розповів мені про один факт, який мене насторожив — з морально-етичного погляду: в перші місяці знайомства, після того як Ольга Вінтер звихнула ногу, Зотов, який не мав тоді машини, попросив Дубова відвезти її до госпіталю. Дубов одвіз Ольгу, але попросив у Зотова п'ять доларів, мотивуючи це тим, що дорого коштує бензин. Я повторив маршрут Дубова: коли б Зотов узяв таксі, то ця поїздка обійшлася б йому 2 долари 35 центів. Якщо розвивати гендлярство далі, то дорога туди й назад коштує 4 долари 70 центів. Отже, Дубов виграв на цьому 30 центів. З погляду оперативного інтересу цей факт несуттєвий, але він дає підстави для повторного аналізу морального обличчя Дубова. Підкреслюю, що при цьому всі в один голос твердять: дисциплінований, акуратний, ввічливий, жодної вади.
Славін».
«Цілком секретно
Генерал-майорові Константинову.
На ваш запит повідомляю, що Дубов Сергій Дмитрович вилетів учора в Адлер рейсом 852.
Підполковник Зиков».
«Дані спостереження за Білим (таку кличку дали Дубову абхазькі чекісти, бо він прилетів до моря в легкому білому костюмі, в білій сорочці з білим бантиком; але черевики були чорні, важкі, тупорилі, старого американського фасону).
Зупинившись у корпусі «Маяк» у номері 212, Білий о 8. 47 пішов снідати. Посадили його за столик поруч з двома жінками, одна з них була чорнявенька, років двадцяти трьох, вийшла разом з ним з кафе о 9.17.
Він запропонував Чорнявенькій зайти до нього в номер. Чорнявенька погодилась.
У номері Білого вони пробули 52 хвилини, вийшли звідти уже в купальних костюмах і подалися на пляж. Там вони купались і загорали до 12.49, після цього разом пішли обідати в те саме кафе. За столиком сиділи з 13. 05 до 13. 51. Потім пішли в номер Білого, де й пробули до 16. 10, і знову повернулись на пляж. З пляжу о 18. 26 пішли вечеряти і сіли за той самий столик, що й уранці. До вечері Білий замовив пляшку вина марки «Тібаані». Після цього запросив Чорнявеньку на прогулянку. Ні з ким не розмовляючи, вони вийшли з території пансіонату «Піцунда». Коло пошти Білий залишив Чорнявеньку і, розмінявши три карбованці на монети по п'ятнадцять копійок, подзвонив по телефону до Москви. Коли розмовляв з якимось Віктором Львовичем, то з кабіни було чути, як він говорив, що «треба триматися і що він теж хотів би піти за нею слідом, але кожен повинен до кінця виконувати свій обов'язок перед людьми». Він просив Віктора Львовича полежати ще кілька днів, сказав, що «повернеться з відрядження» через тиждень. Після цієї розмови Білий запросив Чорнявеньку в бар і там танцював з нею до дванадцятої години, потім вони повернулися в його номер, де й залишились.
Габунія».
Телефон, по якому дзвонив Дубов, належав Віктору Львовичу Вінтеру.
«Чорнявенькою» виявилась Ольга Вронська, двадцяти двох років, москвичка, секретар відділу, комсомолка, незаміжня, українка.
… Лікар п'ятдесят другої міської лікарні здивовано глянув на Константинова:
— Та я ж усе пояснив, товаришу…
— Кому?
— Сьогодні приїздили з інституту, де працювала Вінтер, потім, звичайно ж, батько, він наше світило, я повинен був пояснити йому…
— Бачите, я приятель її чоловіка…