ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Це якісь дурниці, Пілар?! Я нічого не розумію.
— Ніжний мій, сивий чоловіче, ви зрозумієте мене. Я ніколи не насмілилась би прийти до вас з цим, Ендрю, але та жінка, яка не дозволяла мені прийти до вас з цим признанням досі… Словом, Ольги вже нема, вона померла…
— Що?!
— Так. Раптово вмерла, її поховали два дні тому…
Зотов сів на краєчок плетеного стільця, сперся ліктями на бильця балкона, стиснув долонями скроні…
— Чому ж ніхто нічого не повідомив? Слухайте-но, це
— Тихше. Рідний ви мій, це правда.
— Який же код… — Зотов підвівся. — Ви не знаєте, який код у Парижі? Кажуть, що можна дзвонити через Париж. Як ви дізнались про Ольгу? Що з нею? Автокатастрофа?
— Я не знаю подробиць. Я знаю одне: її вже нема. Я не знаю паризького коду, якщо хочете, будете розмовляти через Мадрід. У вас нема нічого випити, мене всю тіпає.
— Там… У барі. Зараз.
— Я візьму, не турбуйтесь. Вам з льодом?
— Що? Так, з льодом. Ні, не треба льоду, налийте склянку без ніякого льоду.
Пілар принесла на підносі чарку червоного вина собі й великий фужер з віскі для Зотова. Вона уважно дивилась, як він повільно випив; прикурила йому сигарету — пальці її були холодні й лагідні, вона провела ними по обличчю Зотова, мов сліпа, трепетно і обережно.
— Ніжний ви мій, — говорила вона пошепки, — я відчуваю, яке у вас горе, відчуваю, як вам тяжко, дозвольте мені лишитися з вами. Я знаю, вам це заборонено, але я житиму тут так, що ніхто не дізнається й не побачить мене. Або краще я відвезу вас до себе…
— Що? Заждіть, Пілар, я поки що нічого не розумію, люба. Ви певні, що до Москви можна подзвонити через Мадрід?
Пілар зняла телефонну трубку — квартиру, де жив Зотов, було нашпиговано апаратами, навіть у ванній стояв рожевий телефон — і набрала код Мадріда.
— Росіто, здрастуй, рідна. Так, я. Ти можеш допомогти мені? Так, дуже важливо. Це для людини, яку я люблю, я писала тобі, це Зотов. Так. Спасибі. Замов негайно Москву, звідси додзвонитися неможливо. Так. Записуй номер. Який номер, Ендрю?
— Зараз. Спасибі. А куди ж дзвонити, якщо її нема? Мій домашній… Підождіть. Я забув. Але ж…
— З ким ви хочете говорити?
— З її батьком…
Пілар продиктувала номер:
— Росіто, як тільки дадуть Москву, дзвони мені по коду сюди, я зараз у Ендрю. Вісімсот три п'ятнадцять сорок вісім. І тримай трубку до трубки. Я… Ми чекаємо, чекаємо, Росіто. Це так важливо для нас…
Через дві години Пілар вийшла з квартири. В машині її чекав Глебб. Навпроти стояв звіроподібний «форд», повний пасажирів у капелюхах.
— Ну? — спитав Глебб. — Як?
— Знаєш, мені жаль його.
— Мені теж. Але все-таки ти його поклала?
— Мені його жаль, — повторила Пілар. — Дай мені, будь ласка, сигарету, в мене
— Жалій Розумного, гвапенья. Як-не-як, він — твій компаньйон. Ми робимо жорстоке діло, і треба вміти контролювати серце.
— Я не поклала його, Джон. Це було б протиприродно, повір, я жінка, я це відчуваю краще. Ти помилився в розрахунках.
— Я не помиляюсь, коли роблю ставку на чоловіків. А як він поставився до того, що може бути скандал?
— Він навіть не спитав про це. Немовби й не чув. А може, не зрозумів.
— Гаразд. Як ти думаєш, він прийде до тебе завтра?
Пілар заперечливо похитала головою.
— Він не прийде, Джон. Він завтра ж вилетить до Москви.
— Їхній літак відлетів сьогодні, лишається п'ятниця.
— Він полетить будь-яким рейсом.
— Їм не можна. Вони літають своїм рейсом. Він нікуди завтра не полетить…
— Поїдемо?
— Не поспішай. Я стомився…
— Чого б то?
— Бо ждав тебе, Пілар. Я дуже стомився, ждучи тебе, дівчинко. Я стомлююсь, коли ти працюєш. Це дуже нелегка робота — ждати…
Через три години Глебб одержав запис розмови Зотова з Росітою; вона з'єднала його із старим Вінтером; чути було дуже погано, але все-таки Зотов почув: «Оленьки вже немає на світі».
Через три години сорок хвилин Глебб приїхав у «Хілтоп» і піднявся в бар — він знав, що Пол Дік зараз там, п'є своє пиво й пише фломастером на серветках. Глебб був здивований, коли зрозумів, що той пише не кореспонденції, а вірші.
— Привіт, Пол, п'єте на самоті і не знаєте про скандал у нашій богадільні?
— У нас їх дуже багато. У якій саме?
— У відомстві Лоренса.
— Нашого головного шпигуна?
— Саме так. До нього залізли в сейф. Якщо це зробили чужі — тоді ніхто нічого про це не дізнається, а якщо встругнули тутешні гангстери — треба ждати вимоги про викуп, і бідолашному Лоренсові доведеться платити; матеріали, мабуть, того варті. Він так добре конспірував, цей Лоренс, що хлопці твердо повірили: він зберігає в своєму сейфі долари. Дивна, до речі, манера — наймати для такого офісу апартамент у готелі.
— Чому ж про це тут нічого не чути?
— Тому що хазяї «Хілтона» розумні люди. Хіба можна лякати клієнтуру?
— Який у нього номер?
— Не здумайте послатися на мене — шістсот восьмий.
— Він у себе?
— Звідки я знаю? Коли він у себе — розповісте мені, як він реагуватиме на ваш візит.
Пол Дік дивно всміхнувся, сповз із стойки, обернувся до бармена:
— Я сподіваюсь повернутися. Якщо цей джентльмен захоче випити — зробіть йому один «хайбол» за мій рахунок.