Терпкість вишні
Шрифт:
3.02. Ми заснули далеко по четвертій. А коли врешті розплющили запухлі повіки, годинник вибив першу.
— Ой, бляха, — скрикнула Мілена таким тоном, ніби почула про трагічну загибель вокаліста гурту «Брейншторм».
— Що трапилося? — запитали ми, блимаючи виряченими очними яблуками з-під пледів, ковдр і перин.
— У Марії сьогодні відкривання каналів. І вона вже пішла, отак, не попрощавшись.
— Боже, а я думала, що щось трапилося з хлопцями з «Брейншторму» чи з Анастейшею, —
— Чого ви так казитеся через той «Брейншторм»? — озвався Травка, пригладжуючи розкошлані патли. — Я не можу цього зрозуміти. Ірек теж.
— Не через весь «Брейншторм», а тільки через вокаліста, — спростувала Вікторія.
— Через нього? — здивувався Травка. — Та вже Ірек виглядає краще.
— Ми, до речі, так і не знаємо, як виглядає Ірек, бо він завжди лежить під комп’ютером, — кинула Мілька, безтямно тиняючись кімнатою. — Бляха, я щось зробила б. Мене так і несе. Це, мабуть, нерви через Марію.
— А коли конкретно буде це відкривання?
— Здається, зразу по заході сонця. Треба докинути якихось півгодини на перебування в екстазі, тож вона повинна повернутися десь за чотири години.
— Це ще багато часу.
Ми випили гарячого шоколаду. Травка пішов до себе, сказав бо, що не в стані витримати згущеної атмосфери нервового очікування. А ми повернулися до буденних занять. Вікторія вдавала, що читає. Я вдавала, що вчуся. Мілена вдавала, що малює нігті на ногах. Але кожна з нас без угаву зиркала на годинник. Марія вийшла три години тому. Узяла понад тисячу п’ятсот злотих (повна вартість відкривання каналів), пачку свічок і свої балахони. Цікаво, чи змінить її це відкривання? І чи побачимо ми якісь зміни? Марно отак гадати.
— Гей, Вишне, котра вже там? — Вікторія затраснула книжку й відкоркувала мініатюрну бляшанку соку з рамбутану.
— Майже сьома, — відповіла я. — Добрий цей сік?
— Спробуй, — подала вона мені бляшанку. Я зробила невеличкий ковток. — І що? Такий собі, правда? Як і більшість подібних ласощів.
— То навіщо ти їх купуєш?
— Бо мене спокушають усілякі кулінарні новинки, а найліпший спосіб здолати спокусу — це піддатись їй. Принаймні так стверджує Вайльд.
— Слухайте, вже сьома, — занервувала Мілька. — Може, з Марією щось сталося? Адже вона вже повинна була повернутись якнайменше дві години тому.
— Може, вона й повернулася, просто ми її не бачимо, бо вона перейшла в інший вимір?
— Знаєш, ти мене якось не потішила.
Врешті-решт ми почули скрегіт ключа. Дівчата кинулися до дверей.
— Ну нарешті! Ми вже збирались обдзвонювати лікарні.
— Це перебільшення, дівчата. Я поверталася значно пізніше. Навіть виходила значно пізніше, — здивувалася Марія.
Вперше від листопада на ній були нормальні лахи, тобто чорна джинсова сукня й кілограми мідної біжутерії. Ніби все, як тоді, а все ж таки не до кінця. Може, це були зміни після відкривання каналів?
— І як воно було, Маріє, розповідай! — згоряла від нетерплячки Мілена.
— Нема про що.
— Як
— Відкривання не було. Ніякої шарлотки. Ви мусите і далі вдовольнятися цукернею на розі. — Марія намагалася надати своїм словам жартівливого відтінку, але виходило це якось мляво.
— На коли ви його перенесли? — запитала Вікторія.
— На коли рак свисне! Знаєш таку дату?
— Але що трапилося? Ти ще не готова? Це тобі втулює твій гуру?
— Гуру пішов! Ви задоволені? — Марія важко опустилася на дзиґлик і заплакала. Сльози бігли по її обличчі і скапували на сукню.
— Звичайно, ні, — запевнила її Вікторія. — Чому він пішов? Повернувся до дружини?
— Є якась шоколадка? Або хоч джем? Або що-небудь?
— Одержиш, коли відповіси, що там у вас трапилося.
— Це кінець, — розклеїлася Марія. — Я вже ніколи не закохаюся! Де той джем?
— Уже шукаю, а ти розповідай, — порадила Вікторія. — Ну, кажи від початку. Ти приїхала туди і що? Він прийшов?
— Так, але запізнився. Зайшов якийсь увесь не при собі. Зітхнув, закурив цигарку, мовчить. Урешті каже, що його життя втратило сенс. Я питаю, в чому річ, а він на це, що нині вранці втратив усіх друзів. Останніх, яких мав. Бо інші загинули раніше. Знаєте, Кукучка, Руткевич… [4]
— Цю побрехеньку ми вже чули, — поквапила її Мілька. — А цих як він втратив?
4
Єжи Кукучка, Ванда Руткевич — польські альпіністи, що трагічно загинули в горах.
— Я теж його питаю. А гуру відповідає, що місяць тому одні знайомі просили, щоб він вибрався з ними в Анди. Але він їм відмовив, через мене. «Соррі, хлопці. Я маю тут жінку, і вона дуже переживатиме розлуку», — так він їм сказав. А вони його просили та й просили: «Тільки ти так досконало знаєш Південну Америку і маєш диплом рятівника. Без тебе може статися трагедія». Але гуру твердо їм відмовив. «Не можу, я відкриваю Марії канали. Але триматимемо контакт. У разі чого телефонуйте на „мобілку“». Ну і вони поїхали без нього.
— Але це ж безум, — викрикнула Мілька, та Марія не вловила іронії в її голосі.
— Я теж йому про це казала. Але хлопці затялися.
— І, звичайно, сталася трагедія.
— Сьогодні вранці, коли ми спокійно патякали про різні дурниці, — тягнула Марія, — а гуру саме медитував. Аж раптом дзвінок. О третій ночі за нашим часом. Виявилося, що вони заблукали. Їх захопила віхола. Гуру намагався їм допомогти. Гукав у «мобілку», щоб не йшли до східної стіни, але було запізно. Він чув, як вони гинули один за одним, і нічого не міг зробити. Тільки слухати їхні розпачливі крики, коли вони летіли в провалля.