Терпкість вишні
Шрифт:
— Цей твій кузен якийсь страшенно пригнічений, — озвалася Марія. — Він повинен поїхати в довгу відпустку, найліпше на Філіппіни. Автор був минулого року. Цілий місяць. Коли повернувся, ми ледве його впізнали.
— Він так засмагнув? — пожвавилася Мілька.
— Не тільки. Він повністю змінився. Мав інші риси обличчя, якісь розгладжені. А в очах ані тіні від колишньої напруги.
— Суцільна порожнеча, — з усміхом сказала Вікторія. — Я знаю, мій тато мав такі очі, коли знайшов своє місце в потягу на маршруті «Москва-Пєтушкі».
— Болек конче мусить поїхати на ті Філіппіни, — визнала Марія.
— Наразі йому вистачить хіба що на виїзд до Закопане. І то не в сезон, — просвітив її Травка.
— А
— Не тільки, він узагалі зневірений. Ти теж була б, якби тобі довелося торувати стрімку й кам’янисту стежину кар’єри.
Вона оптимістично почалася в другій половині вісімдесятих. Болек, тоді ще сповнений віри, надії й любові випускник середньої школи, склав вступні на навчання за кордоном в одній із країн співдружності. Він мав вибір між НДР, Чехословаччиною, Болгарією, Радянським Союзом і Китаєм. Вибрав останній, з погляду на екзотичну кухню, східні методи лікування й космічну віддаленість від своєї токсичної батьківщини. Він був єдиний у своєму містечку, хто вступив на омріяну медицину. Через три місяці приземлився в Пекіні, несучи на плечах увесь свій маєток, а в голові — жменю барвистих ілюзій. Його поселили в кімнаті з маленьким Лі з Північної Кореї. Лі зразу після прибуття широко розчахнув вікна й повісив на обидві стіни портрети Кім Ір Сена, свого володаря й бога. На невинне Болекове питання, як їм там ведеться, упродовж години запевняв, що чудово, прекрасно й сито. Він торочив це увесь наступний тиждень, а коли врешті впевнився, що Болек не є підставним сексотом, то попросив його більше не говорити про райські умови життя в його казковій країні. Болек зрозумів і більше не розпитував. Зрештою, він мав інші клопоти. Бо ж виявилося, що перший курс є тільки вступом до справжнього навчання. Він повинен присвятити його вивченню мови, звичаїв і правил, обов’язкових в імперії Мао.
Рік минув, і Болек, збагачений на кілька тисяч китайських ієрогліфів, почав справжнє навчання. Через півтора року, після побиття студентів на площі Небесного Спокою він змушений був покинути Країну Рису й повернутися до Країни Українських Вареників.
Упродовж наступного семестру він робив усе можливе, щоб котрийсь із медичних факультетів зарахував йому принаймні рік навчання. На жаль, усе, що він виборов, це студентський квиток на сінологію без вступних іспитів. Він зважив усі «за» і «проти» і вирішив, що найліпшим виходом буде студіювання реабілітації. Навчання в Академії фізкультури триває чотири роки, тож до диплома зостанеться тільки два, а як напружитися, то, може, навіть один рік. А після навчання… Болек усміхнувся в передчутті можливостей, які розгорталися перед його неушкодженою прикрим досвідом уявою. Після навчання він заснує власну клініку чудес, де застосовуватиме справжні китайські штучки й повертатиме не тільки надію, а й здоров’я.
Через три з половиною роки Болек розпочав стажування в лікарні — за половину середньостатистичної зарплати він масажував пролежні вмираючим стареньким, відданим під опіку фахівців вразливими родичами, котрі були не ладні дивитися на їхні муки. Через місяць зрозумів, що хоче повернутися до медицини. Хоче лікувати, а не масажувати. Впродовж наступного місяця кинув роботу, подав відповідні документи і в липні склав вступні іспити. Завдяки надлюдській праці примудрився закінчити навчання за п’ять років. Потім заробив стаж і вже півтора року намагається знайти роботу поза «швидкою».
— Безрезультатно, — додав сам герой оповіді, з’являючись із свіженькою порцією відомих делікатесів.
— А як же спеціалізація? Ти
— Ні, і саме це є останньою краплиною, що змусила мене викинути на смітник свої рожеві окуляри.
— А чому? — здивувалася Марія. — Ти склав стільки іспитів, то чи не можеш скласти ще один?
— Охоче, тільки спочатку мушу одержати такий шанс. А ситуація виглядає так, що спочатку не було місць на вибраній мною спеціалізації, а цього року немає іспитів. Бо немає фінансування. Тож я чекаю, сам уже не знаю чого. — Він задививсь у вікно, наче звідти мала надійти відповідь, чого він повинен чекати.
— То, може, докінчиш нам про Полуницю? — попросив Травка.
— Гаразд. Минулого тижня Анджей, мій змінник, пригрозив Полуниці, що, коли той ще бодай раз викличе «швидку», його здадуть до витверезника. Там він заплатить двісті злотих і не матиме за що пити цілий місяць. Тоді Полуниця угамувався й перестав дзвонити. А вчора вранці помер під кнайпою.
— Скільки йому було років? — поцікавилася Марія (вона висунула голову з подушок на Травчин заклик).
— Якихось шістдесят, але виглядав він на всі сто.
— А кажуть, що алкоголь консервує.
— Денатурат і подібна гидота — не дуже. — Болек погладив себе по коротко обтятому волоссі. — Тому треба шукати інших способів для продовження молодості.
— Ну що ти, я пожартувала. Просто сумно, що той Полуниця прожив своє життя якось так… абияк.
— Ну власне, — сказала Марія. — Отак поверхнево, без рефлексій.
— Як і вісімдесят відсотків так званих людських істот. Знаєте правило вісімдесят на двадцять?
— Я знаю, — відізвалася Мілена. — Двадцять відсотків суспільства користується вісімдесятьма відсотками всіх засобів і споживає вісімдесят відсотків того, що можна спожити.
— Я згоден, — підтвердив Болек. — І випродуковує вісімдесят відсотків ідей і глибоких роздумів. А решті вистачає тих двадцяти відсотків, що зостаються. Тому випадок Полуниці — не виняток.
— Ти мене тим не потішив, — буркнула Вікі.
— Мене також, — підтримала її Марія. — Це якось без сенсу.
— Що конкретно?
— Ну… життя тих вісімдесяти відсотків.
— А звідки ти знаєш, що твоє життя має сенс? — запитав Болек, не приховуючи понурої усмішки.
— Бо я шукаю цього сенсу. Може, навіть почасти його знайшла… Тобто я знаю, чого хочу. Не хочу у хвилину смерті шкодувати за тим, що замало встигла, — зізналася нам Марія, дуже собою задоволена.
— У хвилину смерті? — пирхнув Болек. — Дівчино, ти маєш вісімдесят відсотків шансів, що у хвилину смерті не встигнеш ні про що подумати! Ну хіба крім своєї торбинки.
Сьогодні я почувалася настільки стерпно, що вийшла до крамниці, аби поповнити запаси чаю й «мінералки». На зворотній дорозі знайшла в поштовій скриньці «валентинку». Від Данієля. Прочитала її на сходах. Три речення: «Нелегко зустріти оту Одну-Єдину Особу. Сподіваюся, що мені нарешті вдалося. І Тобі також. — Д.» Ще кілька хвилин я стояла під дверима, охолоджуючи щоки зимною, пофарбованою олійною фарбою стіною. Ще ніхто й ніколи не говорив мені щось таке особисте. І не писав. Я повинна відчути море щастя, але відчуваю лише тягар, що паралізує. Може, це через грип?
— Ти вже принесла той чай? — вовтузилася під ковдрою Марія. — Я засихаю від спраги.
— Уже запарюю.
— Що це з тобою? — озвалася Мілька. — Ти виглядаєш, наче хтось обдарував тебе честю, якої ти анітрохи не хотіла. Правда, Травко?
— Ну. Мені колись учитель наказав пильнувати клас. Цілих двадцять хвилин. Тоді я відчув страшенний тягар відповідальності. І, напевно, виглядав, як Вишня.
— Ти знову телефонувала додому? — запитала Вікторія.
— Ні, я одержала «валентинку».