Терпкість вишні
Шрифт:
— Це добре, — зраділа Вікторія. — А що поза тим?
— Пйотр дуже виправився. Він от уже три серії думає тільки про те, як допомогти синові.
— Чудовий батько, — визнала Вікі.
— Та вже не такий, як твій. Халамидник і трутень. Усе звалив на мої плечі. Самі турботи. А тепер ще й ти, напевно, привезла погані вісті.
— Не найліпші, — зізналася Вікторія. — Я повернулася, бо мені бракує грошей, аби знімати хату.
— Як це бракує? Ти не маєш грошей? — здивувалася мама.
— Не маю, — визнала Вікі. — Соціальної допомоги вистачає
— Хіба ти не можеш знайти більше уроків?
— Я обклеїла оголошеннями ціле місто. Зголосилося тільки троє охочих.
— А якась інша праця? В крамниці, чи там прибиральницею…
— Мамо, я на першому курсі стаціонару. Мушу часом щось підготувати до семінару, вже не згадуючи колоквіумів і тестувань.
— Чому мені так не щастить? — Мама Вікторії витерла бірюзові повіки ганчіркою для посуду. — Чому мене це спіткало? Інші діти так швидко виростають і дають жити батькам. Твій татусь не вишле навіть листівки до свят, засів у тому своєму потягу і все має в носі. А я мушу мучитися і ще вислуховувати твої нарікання. Начеб не мала власних проблем. А я маю їх багато. Вугілля подорожчало. Торочкова знову залила нам балкон. І ще без угаву падає дощ.
Я повернулася після чергового іспиту і ледве дочовгала до ліжка.
— У нас страшенно зимно, — прошептала захриплим голосом, трясучись, як желе в хиткому диліжансі.
— Таж ми наставили обігрівачі на максимум, — здивувалася Вікторія. — Дивися, майже шістнадцять градусів. Тільки біля вікна десять.
— Можливо, це припізніла реакція на конфлікт із татом, — визнала я, натягаючи шерстяний светр і шапку-вушанку.
— Або ти підхопила десь грип. Тримай термометр.
— Мене теж якось дивно ламає, — озвалася Мілька. — І теж не найтепліше, а тим часом я щойно повернулася з-під турболамп.
— Поміряєш після Вишні, — сказала Вікі, лаштуючи наш довоєнний алюмінієвий чайник. — Ну, покажи той термометр, — простягла вона долоню. — Все ясно, сорок і дві десятих. Де у нас якісь ліки? А ти залазь до Маріїного ліжка, бо ж не будеш лежати на тому холодному матраці під вікном. Ти мусиш пропотіти, а ліжко Марії біля пічки. Я зроблю тобі чай.
— Зроби й мені, — попросила Мілена. — На полиці біля вікна стоїть слоїк малинового варення. Вчора я зробила цю безцінну покупку. І гадаю, що кілька слів визнання були б цілком до речі.
— Ти богиня, Мілько, але тепер зосередься на термометрі. І не махай так руками, бо він випаде тобі з-під пахви.
— А де лежатиме Марія? — запитала я після того, як Вікторія загорнула мене ковдрою аж по самісінькі брови.
— Переселимо її до Травки. Може, нарешті між ними спалахне іскра. Покажи термометр, русалко. Ну, гарні речі. Більш як тридцять дев’ять, і тебе не лихоманило?
— Тепер трохи є, але кажу тобі, я ж була в солярії.
— Натягай спортивний костюм, а потім під ковдру. Я принесу вам той чай і вийду по щось їстівне.
Вікторія
— Я ледве допленталася, — простогнала вона. — У мене, здається, двісті градусів гарячки. Як негайно не ляжу, то зараз беркицьну. О Боже, а хто це в моєму ліжку?
— Я вже йду…
Я так різко сіла на матраці, аж запаморочилося в голові.
— Ходи до мене, — сказала Мілька, запрошувально відгортаючи ковдру. — Ми помістимося втрьох.
Я виповзла з-під ковдри й почалапала в бік столу. Оті вісім кроків ще ніколи не коштували мені таких зусиль. Начебто я йшла по Юпітеру.
— Але я й охляла, — прошептала я. — Це якийсь страшний вірус-мутант.
— А мене жахливо трясе, — поскаржилася Марія.
— То залазь до нас. Буде тепліше.
— Ні, я не люблю комун, волію вже трястись. А де Вікторія?
— Я вже тут! — Вікі заглянула до кімнати. — Купила багато соків, бо ви мусите поповнювати рівень рідини. Мушу сказати, що мене, здається, теж хапає.
— О Боже, хто ж тепер нами заопікується? — зажурилася Марія.
— Я стукала до хлопців. Вони запропонували купляти нам їжу, варити обід і терти спинку. Можуть також переодягати в піжамки й натирати груди скипідаром.
— Якщо так, то я повертаюся до тітки, — пригрозила Марія. — Мене не буде мацати чувак, який марнує життя на бійки з віртуальними коровами.
— Ірек анітрохи не зазіхає на твої груди, — озвався Травка, який саме завітав, щоб мати повну картину ситуації. — Він воліє Лару Крофт, а окрім того, поїхав на канікули до батька. Це я запропонував натирання, але тільки бажаючим і розпеченим.
— Розпечені-то ми всі, — просвітила його Мілька. — Майже сорок градусів.
— У мене тридцять вісім із половиною. — Вікторія сіла біля нас і заходилася натягати шерстяні штани.
— То, може, я теж поміряю, — шепнула Марія. Травка зразу підскочив до неї з термометром.
— Тепер тільки бракує, щоб розхворівся ти, Травко, — сказала Мілька.
— Це виключено. Я такий провуджений зіллям, що бактерії оминають мене десятою дорогою.
Бактерії, може, й оминають, але не віруси, а надто вірус грипу. Він заскочив Травку нині вранці і вклав його біля наших ніг. Тож хворіємо вп’ятьох, почергово кашляючи й зойкаючи через біль у горлі.
— Немає нічого гіршого, ніж нежить, який не можна висякати, — вихаркала Марія по сотій спробі витиснути бодай щось у гігієнічну хустинку.
— Є, — озвалася Мілька. — Нежить, який ллє навіть через вуха.
— Яке щастя, що поки я звалився, то встиг дзеленькнути до кузена, котрий працює лікарем на «швидкій», — повідомив нам Травка. — Він сказав, що надвечір загляне й подивиться, чи ми тут не симулюємо.
— Сподіваюся, що він принесе щось від гарячки, — шепнула Вікторія. — Я так палаю, що скоро забракне шкали на термометрі.