Терпкість вишні
Шрифт:
— І щось від кашлю, — додала Марія. — Я відчуваю, що мені зараз видере ліву легеню разом із серцем.
— Хто тут сказав слово «легеня»? — озвався з коридора понурий голос, і до кімнати енергійним кроком вмарширував щуплявий білявець у військовій куртці, підстрижений під «їжачка».
— А це і є обіцяна допомога у вигляді мого кузена Болека разом із аптечкою і стосом рецептів із печатками, — представив його Травка.
— Вітаю всіх жертв грипу, а також імовірних симулянтів. Хто перший на огляд? Попереджаю, що маю зимний стетоскоп.
— То, може, я, — зголосилась
— Сідай отут і глибоко дихай, — наказав Болек, прикладаючи крижаний стетоскоп до моєї правої лопатки. — Решту групи прошу про абсолютну тишу.
— Не знаю, чи дам раду. Мене аж розриває, — поскаржилася Марія, але найближчі десять хвилин чесно боролася з кашлем.
— Ну, чудово. Грип із бронхітом, — поінформував мене Болек. — Хто наступний?
Зголосилася Мілька, Марія, потім Вікторія, а наприкінці Травка.
— Ваше щастя, — Болек усміхнувся лівим кутиком уст. — Я не викрив серед вас симулянтів. А тепер прошу наставити гарячі сідниці. Треба трохи збити вам температуру за допомогою перевіреного й дуже дешевого піралгіну.
— Перевіреного, але дуже болючого, — ойкнув Травка. — Ти сам казав, що деякі пацієнти під час ін’єкції перегризають ковдру.
— Авжеж, тому вразливим пропоную укол у вену.
— Я, здається, зараз зомлію, — засвідчила Марія.
— Без паніки. Це зовсім не боляче. Застромляємо тонюсіньку трубочку в вену і повільно вливаємо ліки. Синець мінімальний.
— Тепер я точно зомлію, — шепнула Марія і на підтвердження своїх слів сполотніла, як крохмаль.
— Для надвразливих я приготував свічки, — потішив її Болек. — Запихаєш дві якнайглибше. Хвилин п’ятнадцять опираєшся, щоб не побігти до клозету, й по всьому.
— Я попрошу укол, — озвався Травка. — Бо я гетеросексуал і такі великі свічки викликають у мене прикрі асоціації.
— А може, ти маєш щось від нежиті? — запитала Мілька. — Я відчуваю, що в мене зараз луснуть обидві гайморові пазухи.
— Маю, — Болек заходився порпатися в торбі. — Тільки припини курс через три дні, бо можеш дістати кровотечу.
— Я, мабуть, таки волію той нежить, хоч почуваюся достоту фатально, — простогнала Марія. — Начеб мала зараз відкинути копита.
— Якщо і видкинеш, то принаймні на людях, — озвався Болек, витягаючи з аптечки протизапалювальні ліки. — А не так, як одна старенька з Гути. Оце викликали мене вчора із житлового кооперативу, бо бабуся заборгувала квартплату за рік. Пішли вони до неї, але ніхто не відчиняє, скринька забита рекламними листівками, а крізь замкову щілину сотається дивний запах. Тоді вони викликали «швидку».
— А чому не поліцію? — запитала я.
— Бо так, — знизав плечима Болек. — Елементарні рефлекси. Болить у тебе палець на нозі? Викликаєш «швидку». Зупинився годинник? Викликаєш «швидку». Захряснувся у квартирі? Те саме. Тож викликали мене до тієї Гути десь близько сьомої вечора. Дзвонимо ми з Яреком, санітаром. Тиша. Ну то й виважили двері, а там, як у темниці.
— Певно, старенькій відключили електрику й усю решту? — здогадався Травка.
— Ну. Ярек посвітив запальничкою, залазимо всередину. А
— І що ти зробив? — допитувалася Мілька.
— Підтягнувся вгору й заповз до кімнати. Біля самого вікна стояв фотель, а в фотелі сиділа власниця нори. З мишачим гніздом у животі.
— Тепер ти вже перебрав, — укотре зойкнула Марія й вибігла до клозету.
— Чому вона така вразлива, ця ваша подруга? — здивувався Болек і спокійно повернувся до оповіді: — Я виписав свідоцтво про смерть, Ярек махнув з десяток разів чотками, і ми повернулися на станцію.
— А я гадав, що тільки нас чекає самотня смерть, — буркнув Травка.
— Чому саме вас? — здивувався Болек. — Ви якісь обрані, чи що?
— Не знаю, чи обрані, але стільки спеціалістів називає нас утраченим поколінням егоїстів і самітників, що, мабуть, доведеться їм повірити, — пояснила Мілька.
— Кожне покоління втрачене, — понуро ствердив Болек. — І ваше, й моє, і тієї старенької, що впродовж року чекала на фотелі. І в кожному поколінні люди самотні.
— Але колись вони цього не відчували, — озвалася Вікторія. — Прабабуся казала мені, що мешкала в маленькій хатині разом із батьками, дідусем, бабусею й п’ятьма сестрами й братами. А потім іще з чоловіком і трійкою власних дітей.
— Вона не мала часу думати про самотність, — пояснив Болек. — Мусила варити кашу, замітати глиняну долівку й годувати худобу. Якщо вже про щось і думала, то, певно, про те, аби добре виспатися. Поза тим, для таких роздумів потрібна дрібка тиші й спокою. Однак це зовсім не означає, що твоя прабабуся не була самотньою.
— Але якщо вона цього не знала…
— Ну так, невідомість — це найліпший із психотропів, — Болек усміхнувся. — Тому в наступному житті я хочу бути безтурботним усміхненим зайчиком. Найліпше пасхальним.
І далі хворіємо, всією компанією. Проти вечора нас провідує Болек і штрикає піралгіном. Марія як надвразлива одержує свічки.
— Чого ти нині такий смурний? — запитав Травка. Наче Болек щодня був вулканом оптимізму й надії.
— Проблеми на роботі, — буркнув Болек, вводячи мені ліки. — Я починаю серйозно замислюватися над зміною фаху. Тільки ким можна стати при такій вузькій спеціалізації? Прибиральником? Стриптизером? Ручним кравцем?
— Із таким голосом ти міг би бути диктором у фільмах про природу, — підказала Вікторія. — Найкраще в отих, що про види, що зникають.
— А що саме сталося, Болеку? — оговтався Травка.
— О, це довга історія. Не хочу вас знуджувати, молодь, котра звикла до коротких переказів у формі рекламного ролика чи відеокліпу.
— Черговий експерт з нашого покоління, — ущипливо сказала Марія.
— Соррі, у мене просто вихопилося. Бо я і сам не люблю узагальнень.
— Я знаю, — усміхнувся Травка. — Ти завжди мені говорив, що кожне узагальнення принижує видатні особистості.
— Але якщо серед нас таких немає, — скромно ствердила Мілена, — то ми й не відчуваємо себе надто приниженими.