Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви
Шрифт:
І тут її ніби вдарило. А де ж другий? У цього щоденника є двійник.
Де він? У кого?
Верна, здригнувшись, подивилася на книжечку. Аннеліна знову нічого не пояснила. Цілком може бути, що другий у когось із сестер Тьми. Може, таким чином Аннеліна намагалася допомогти їй дізнатися, хто з сестер потай служить Володареві? Але як? Не може ж вона просто написати в щоденнику «хто ти і де ти?».
Верна поцілувала перстень і встала.
«Бережи його як зіницю ока».
Подорожі були небезпечні. Сестер могли взяти в полон і навіть вбити захищені своєю магією вороже налаштовані
Засунувши книжечку в тайничок, вона погладила його через сукню.
«Бережи його як зіницю ока».
Милостивий Творець, у кого ж другий?
Коли Верна вийшла в приймальню, сестра Феба підскочила немов ужалена і залилася рум'янцем.
— Аббатиса… Ви мене налякали! Вас не було в кабінеті… Я подумала, що ви пішли спати. Верна глянула на завалений паперами стіл.
— По-моєму, я веліла тобі закінчити на сьогодні і йти відпочивати.
— Так, — кивнула Феба, в збентеженні ламаючи пальці. — Але я згадала, що забула перевірити деякі цифри, злякалася, що ви це виявите, і прибігла назад, щоб доробити.
Верна склала руки на животі.
— Феба, тобі не хотілося б зробити для мене те, що аббатиса Аннеліна завжди доручала своїм старшим помічницям?
Феба перестала ламати пальці.
— Звичайно! А що саме?
Верна жестом вказала на свій кабінет.
— Я пішла в сад, щоб попросити Творця вказати мені шлях, і мені спало на думку, що в ці часи випробувань слід звіритися з пророцтвами. Коли у аббатиси Аннеліни виникала така необхідність, вона веліла своїм помічницям видалити зі сховища всіх сторонніх, щоб ніхто не бачив, що саме вона читає. Чи не хочеш спуститися туди і наказати всім покинути сховище, оскільки зараз туди прийде аббатиса? Феба зраділа.
— З задоволенням, Верна!
Але ж вона дійсно на вигляд майже дівчисько, невдоволено подумала Верна.
Вони з Фебою були ровесницями, хоча, побачивши їх поруч, ніхто б цього не сказав.
— Тоді пішли. У мене є ще й інші справи. Сестра Феба кинулася до дверей, на ходу накидаючи на плечі свою білу шаль.
— Феба. — Кругле личко виглянуло з-за дверей. — Якщо Уоррен в сховищі, нехай залишається. Він краще за інших розбирається в книгах і швидше відшукає мені потрібні. Це збереже час.
— Добре, Верна, — видихнула Феба. Їй подобалася робота в приймальні — напевно, тому, що піднімала її у власних очах. Не дивно, що можливість віддати наказ, хоч і від імені аббатиси, так обрадувала її. Феба посміхнулася. — Добре, що на місці опинилася я, а не Дульче!
Верна згадала, що колись вони з Фебою були дуже схожими за характером. І подумала, невже вона була такою ж нестриманою, коли Аннеліна відправила її за Річардом? Так, за проведені поза стінами Палацу роки вона стала старше Феби не тільки зовні. Втім, подорожі завжди розширюють кругозір.
— Прямо як в старі добрі часи, правда? — Посміхнулася Верна, коли вони з Фебою спускалися по сходах.
Феба
— Ага! Тільки тепер нам не доведеться забивати чарами тисячі цвяхів!
І вона побігла вперед, шелестячи подолом. Верна підійшла до величезних дверей сховища саме в той момент, коли Феба виводила звідти шістьох сестер, двох послушниць та трьох вихованців. Їх навчання не переривалося ні вдень, ні вночі, і часом їх навіть спеціально будили — зокрема, для занять в сховищі. Час доби не мав значення для Творця, і учні повинні були знати, що, виконуючи Його волю, вони теж не повинні звертати уваги на подібні дрібниці. Побачивши аббатису, всі дружно вклонилися.
— Хай благословить вас Творець, — вимовила Верна. Вона мало не почала вибачатися за те, що виставила їх зі сховища, але вчасно схаменулася. Вона ніяк не могла звикнути до того, що її слово — закон.
— Нікого немає, аббатиса, — урочисто проголосила Феба і, кивнувши в сторону сховища, додала:
— Залишився лише той, кого ви хотіли бачити. Він в одному з малих залів.
Кивнувши їй, Верна повернулася до послушниць, які в усі очі дивилися на аббатису.
— Як просувається ваша навчання? Тремтячи як осикові листки, дівчата сіли в реверансі. Залившись краскою, одна з них відповіла:
— Дуже добре, аббатиса.
Верна згадала, як колись Аннеліна точно так само заговорила з нею і навіть їй посміхнулася. Верні тоді здалося, що з нею говорить сам Творець. У спогаді про цю хвилину вона ще довгі роки черпала сили.
Нахилившись, Верна притягнула до себе обох дівчат і поцілувала кожну в лоб.
— Якщо буде необхідність, не бійтеся — звертатися прямо до мене. Для цього я тут перебуваю і люблю вас, як усіх чад Творця.
Дівчатка просіяли і знову зробили реверанс, цього разу набагато впевненіше.
Круглими очима вони дивилися на золотий перстень у Верни на пальці. Як годиться, вони поцілували власні кільця, шепочучи молитву Творцеві. Верна зробила те ж саме. Очі послушниць округлилися ще більше.
Верна простягнула руку.
— Чи не хочете поцілувати кільце, що символізує Світло, за яким всі ми слідуємо?
Послушниці по черзі опустилися на коліно і поцілували перстень із зображенням сонця, що сходить.
Верна поклала їм на плечі руки.
— Як вас звуть?
— Елен, аббатиса, — представилася одна.
— Валерія, аббатиса, — вимовила друга.
— Елен і Валерія. — Верні не треба було нагадувати собі, що слід посміхнутися. — Запам'ятайте, Елен і Валерія: хоча багато хто знає більше вас і можуть навчити вас різних речей, немає таких, хто стоїть ближче до Творця чи дальше.
Навіть я. Ми всі — його діти.
Послушниці пішли, а Верна ще раз посміхнулася і помахала рукою їм услід.
Залишившись удвох з Фебою, вона доторкнулася до холодної металевої пластинки в стіні. Величезні двері, що представляли собою гігантський кам'яний моноліт, з гуркотом зрушилися з місця. Підлога затремтіла. Головний вхід в сховище закривався вкрай рідко. Тільки при надзвичайних обставинах і тільки аббатиса могла його запечатати. Верна зробила крок вперед, і двері зачинилися у неї за спиною. У сховищі було тихо, немов у могилі.