Твори том 2

де Мопассан Ги

Він питав у жінки:

— А жовту годували сьогодні?

Стара ходила від курей до чоловіка й від чоловіка до курей, заклопотана, обтяжена турботами про майбутніх курчат, що висиджувалися і в ліжку, і в курнику.

Сусіди, котрі знали про цю історію, з цікавістю заходили до шинку й статечно питали про здоров’я Туана. Вони підступали до нього навшпиньки, немов до хворого, й співчутливо питали:

— Ну що.? Як воно там?

Туан відповідав:

— Та воно нічого, але мені аж млосно, так воно гріє. У мене аж дрижаки біжать по шкірі.

І

от якось уранці жінка ввійшла до нього дуже схвильована й повідомила:

— У жовтої семеро вивелось. Троє бовтунів.

У Туана сильно закалатало серце: скільки ж виведеться в нього?

— А скоро це буде? — спитав він з тривогою, ніби жінка, що має стати матір’ю.

Стара, боячись невдачі, відповіла люто:

— Треба гадати, скоро!

Вони стали чекати. Попереджені про близький час, зійшлися й Туанові друзі, непокоячись і собі.

По всьому селу тільки про це й говорили, тільки й бігали щось дізнатися до сусідів.

Десь близько третьої години Туан задрімав. Він спав тепер півдня. Раптом він прокинувся від незвичайного лоскоту під правим боком. Застромив туди ліву руку — і щось живе, все в жовтому пуху, заворушилося в нього лід пальцями.

Він так схвилювався, що закричав і випустив курча, а те

побігло йому по грудях. У шинку було повно люду. Всі кинулись до дверей, набилися в комірчину, оточили Туано-ве ліжко, немов балаган штукаря, а стара, прибігши, обережно вийняла пуцьвірінка, який заплутався в чоловіковій бороді.

Усі мовчали. День був теплий, квітневий. В одчинені вікна чути було, як жовта курка квоктанням скликала своїх новонароджених діток.

Туан, аж упрівши з хвилювання, з нудоти, з тривоги, бурмотів:

— У мене це одне оце зараз вивелося, під лівим боком.

Жінка засунула в ліжко довіу кощаву руку й витягла

друге курча спритно й обережно, як баба-пупорізка.

Сусідам захотілося подивитись на нього. Курча передавали з рук у руки й розглядали, немов якесь диво.

Далі двадцять хвилин не було жодного курчати, зате потім вилупилося аж четверо.

Глядачі загомоніли. А Туан усміхався, задоволений таким успіхом, — він починав пишатися своїм незвичайним батьківством. Ще б пак, не часто побачиш такого, як він! От уже, правда, дотепник!

Він оголосив:

— Шестеро! От, сто чортів, які хрестини!

Люди голосно засміялися. До шинку напхалися нові відвідувачі. Решта ще чекали під дверима. Всі питали одне одного:

— Скільки там у нього?

— Шість штук.

Тітка Туан віднесла до квочки цей новий приплід, а та розгублено квоктала, настовбурчивши пір’я й широко розгортаючи крила, щоб накрити всіх своїх курчат, число яких зростало на очах.

— Ось іще одне! — гукнув Туан.

Проте він помилився — їх було троє! Оце так успіх!

Останнє вилупилося о сьомій годині вечора. Всі яєчка були добрі! І Туан, що аж нестямився в радості, переможно цілував у спинку тендітного голопуцька, трохи не задушивши його губами. Він хотів залишити останнє курчатко в ліжку до другого дня, охоплений материнською ніжністю до манюсінької

істоти, якій дав життя, — але стара віднесла й це, як інших, не слухаючи чоловікових нарікань.

Захоплені свідки почали розходитися, обговорюючи цю подію; один тільки Орлявіль, що лишився останній, запитав:

— Дядьку Туане, ти ж мене першого пригостиш смаженими курчатами, правда?

На думку про смаженину Туанове обличчя засяло, і товстун відповів:

— Певна річ, пригощу, мій зятечку!

Бомбар

Життя йому частенько було не до вподоби. Бомбарові, Сімону! Мав він зроду надзвичайний нахил до байдикування, а перебороти в собі оту ваду не було в нього ніякої охоти. Кожне зусилля, розумове чи фізичне, кожен рух задля якоїсь потреби виснажував його — так йому здавалося — до краю. Тільки, було, почує про якусь поважну справу, зараз перестає слухати, бо розумом був нездатний ні до роботи, ні навіть до турботи.

Батько його торгував у Кані новомодними виробами, а він аж до двадцяти п’яти літ, як казали в родині, тільки «бомби стріляв». А що Сімонові батьки частіше бідували, ніж розкошували, то йому завжди бракувало грошей.

З себе високий, опасистий, гарний на вроду, з баками за нормандським звичаєм, з свіжим обличчям, синьоокий, хоч і дурний, та веселий завжди, з помітним уже черевцем, красувався він, мов той провінціал у свято, в таких убраннях, що аж очі в себе вбирали. Галасував, реготав, вимахував руками при нагоді й без нагоди, вихвалявся веселою своєю вдачею — впевнено, наче комівояжер. Він вважав, що життя тільки для того й створене, щоб бавитися та жартувати, а коли доводилось йому приборкувати бурхливі свої веселощі,— тільки очима лупав, немов спросоння, не спромагаючись навіть на журбу.

Бідкаючись повсякчас за грішми, Бомбар мав звичку приказувати:

> —г За десять тисяч ренти я ладен би хоч катом стати.

Ця його приказка навіть вславилася поміж його знайомими.

Щороку виїжджав він на два тижні до Трувіля. Звав він це «відбувати свій сезон».

Оселявся у своїх кузенів, що поступалися задля нього однією кімнатою, і, раз прибувши, аж до від’їзду щодня виходив на дощаний місток, на розлоге піскувате узбережжя й походжав собі там.

Виступав упевненим кроком, заклавши руки в кишені або за спину, в багатому вбранні, ясній жилетці, яскравій краватці, надівши капелюх набакир, з дешевенькою сигарою в зубах.

Ходив, зачіпаючи гарно вдягнених жінок, нахабно мі-рячи очима чоловіків, готовий завпеди зняти бучу і шукав… шукав… бо шукав-таки.

Шукав жінки, надіючись на свою показну постать, на зріст.

«Хай йому чорт! Знайду ж я нарешті поміж тими, що сюди приїздять, таку, якої мені треба!»

І він нюшкував, мов мисливський пес, мов нормандець, нюшкував, певний, що, раз тільки глянувши, впізнає ту, яка його озолотить.