Твори том 2
Шрифт:
— Зовсім, як біля Плунівона.
— Еге, зовсім так.
Вони йшли поруч, а в головах у них роїлися неясні спогади про батьківщину, воскреслі образи, наївні, мов дешеві розфарбовані малюнки. Вони знову бачили клаптик рідних полів, тин, край степу, перехрестя, гранітний хрест.
І щоразу вони спинялись біля каменя на межі якоїсь садиби, що нагадував їм Локневенський дольмен.
Коли вони доходили до першого гайка, Люк Ле Ганідек зривав гілку ліщини, а потім повільно обдирав з неї кору, думаючи про тих, хто залишився там, на батьківщині.
Жан Кердерен ніс
Інколи Люк називав якесь ім’я, згадував якийсь випадок з їхнього дитинства, і ті кілька слів давали їм привід для довгих роздумів. І батьківщина, дорога, ддоеда батьківщина, знову опанфвувала їх, захоплювала, слала їм через простір свої образи, свої шуми, знайомі обрії й пахощі — пахощі зеленого степу, де віяв морський вітер.
Вони дихали вже не випарами паризького гною, яким удобрювались приміські землі, а запахом розквітлого терну, що його підхоплює й розносить солоний вітер з моря. А дивлячись на вітрила шлюпок, що випливали з-за високих берегів Сени, вони наче бачили за широкою долиною, що простяглася аж до узбережжя, каботажні судна свого краю.
Обоє вони, Жан Кердерен і Люк Ле Ганідек, ішли поволі, задоволені й смутні; на них находив тихий сум, той тупий і глибокий сум, що охоплює звіра в клітці, який ще пам’ятає волю.
І коли Люк кінчав здирати кору з тонкої гілки, вони вже доходили до того куточка гаю, де снідали щонеділі.
Вони брали дві цеглини, заховані в кущах, розкладали багаття й смажили ковбасу, наштрикнувши її на гострі леза ножів.
Поснідавши, до останньої крихти з'ївши хліб і випивши до останньої краплі вино, вони мовчки сиділи в траві поруч, обважнілі, із схрещеними, як на відправі у церкві, пальцями, уп'явшись у далечінь очима. Вони простягали ноги в червоних шароварах поряд червоного польового маку, а їхні шкіряні кашкети та мідяні гудзики сяяли на сонці, принаджуючи жайворонків, які співали, кружляючи над їхніми головами.
З наближенням полудня вони починали позирати в бік села Безон, звідки мала вийти наймичка до корови.
Дівчина проходила повз них щонеділі, ведучи подоїти корову, єдину на всю околицю корову; її тримали на паші, і вона паслась на вузенькому моріжку узлісся, трохи віддаля.
Вони відразу ж помічали наймичку, єдину людську істоту, що простувала цим полем, і раділи, побачивши спіпучі відблиски залізного відра під сонячним промінням. Вони ніколи не обзивалися до неї. Вони були раді тільки побачити її, самі не розуміючи чому.
То була висока, міцна дівчина, руда й засмагла від сонця, смілива дівка паризького передмістя.
Якось, побачивши, що вони сидять на тому самому місці, вона сказала: *
— Добридень… То ви завжди сюди приходите?
Люк Ле Ганідек, сміливіший, пробурмотів:
— Так… Приходимо відпочивати.
Та й по всьому. Проте другої неділі вона, побачивши солдатів, засміялась і з поблажливим піклуванням кмітливої жінки, що відчуває їхню несміливість, запитала:
— Та що ви отут робите? Може, дивитесь, як трава росте?
Люк повеселішав і теж усміхнувся:
— А може!
Вона промовила:
— Видно, не швидко діло йде?
Все ще сміючись, він одповів:
—
Вона пройшла. Але, повертаючись із молоком, знову спинилась біля них і сказала:
— Чи не вип’єте трошки? Це нагадає вам батьківщину.
Інстинктом істоти того самого племені, може, теж одірвана від дому, вона вгадала їхній настрій.
Солдати були розчулені. Тоді вона налила трохи молока у вузеньку шийку літрової пляшки, в якій вони приносили вино, і Люк почав пити першим, маленькими ковтками, щохвилини спиняючись, щоб поглянути, чи не перейшов він своєї половини. Потім оддав пляшку Жанові.
Вона стояла перед ними, взявшись у боки, поставивши відро на землю, вдоволена, що зробила їм приємність.
Потім пішла, гукнувши:
— Ну, прощавайте, до неділі!
Вони, поки могли бачити, проводжали очима її високу постать, яка чимдалі меншала, немов тонучи в зелені полів.
Минув ще один тиждень. Вийшовши з казарми, Жан сказав Люкові:
— Може, купити б їй якого гостинця?
Вони довго вагалися, яких саме ласощів вибрати їм для дівчини з коровою.
Люк стояв за шматок ковбаси, а Жан радив льодяники, бо сам любив солодке. Перемогла його думка, й вони купили в крамниці на два су червоних та білих цукерок.
Схвильовані чеканням, вони поснідали швидше, ніж звичайно.
Жан побачив її перший.
— Ось вона, — сказав він.
Люк повторив:
— Так, ось вона. * 1\
Угледівши їх, дівчина ще здалеку засміялась і закричала:
— Ну, як ся маєте?
Вони відповіли разом:
— А ви?
Тоді вона заговорила про ті прості речі, що цікавили їх, — про погоду, врожай, про своїх господарів.
Солдати нарешті зважились витягти цукерки, які потроху танули в Жановій кишені.
Набравшись духу, Люк пробурмотів:
— Ми вам щось принесли.
Вона спитала:
— А що саме?
Почервонівши по самі вуха, Жан вийняв вузенький паперовий мішечок і подав їй.
Вона заходилася смоктати льодяники, перекочуючи їх у роті, аж на щоках їй надимались гулі. Солдати дивилися на неї розчулено й захоплено.
Потім вона пішла доїти корову й, вернувшись, знову почастувала їх молоком.
Вони думали про дівчину цілий тиждень і часто розмовляли про неї. Наступної неділі вона підсіла до них, щоб погомоніти довше; сидячи поруч, дивлячись удалечінь і охопивши руками коліна, вони розповідали одне одному про всяку всячину з життя рід ното села, а корова, бачачи, що служниця спинилась на півдорозі, повернула до неї свою важку морду з вогкими ніздрями й протягло мукала, кличучи її*.
Якось дівчина погодилася з ними поїсти й випити. А сама вона приносила їм тепер у кишені слив, уже достиглих. У солдатиків-бретонців де й ділася сором’язливість, і вони щебетали з дівчиною, як пташки.
Якось у четвер Люк Ле Ганідек попросив відпустку, чого з ним ніколи не траплялось, і повернувся тільки о десятій годині вечора.
Занепокоєний Жан шукав од гадки, чому б то міг його товариш піти.
У п’ятницю Люк позичив десять су в сусіда по казармі й знову попросив відпустити його на кілька годин.