Твори том 2

де Мопассан Ги

Ополченці тупцювали на снігу, поляскуючи себе руками по плечах, як це роблять візники, щоб зігрітися. Вони позирали на душник, і їх розбирало хлоп’яче бажання пройти повз нього.

Один з них, на ім’я Подевен, меткий надзвичайно, нарешті зважився. Розігнавшись, він промчав повз душник, як олень. Спроба вдалася. Полонені наче повмирали.

Хтось крикнув:

— Там нема ні душі!

Другий солдат і собі пробіг через вільний простір перед грізним отвором. Далі почалось щось подібне до гри в горюдуба. Щохвилини один з солдатів мчав від загону

до загону, розкидаючи ногами грудки снігу. Щоб. зігрітися, городяни розпалили великі багаття з сушнику, і яскраве полум’я на мить освітлювало постаті, що бігли з правого флангу на лівий.

Хтосі крикнув j _t

— Малуазон, твоя черга!

Малуазон був товстун-булочник; з його гладкого черева повсякчас глузували товариші.

Він вагався. З нього почали сміятися. Тоді він наважився й затрюхикав риссю, відсапуючись і трусячи черевом.

Загін реготав, аж за боки брався.

— Браво, браво, Малуазон! — підбадьорювали його солдати.

Він пробіг близько двох третин усієї відстані, коли раптом з душника блиснула довга червона цівка.

Гримнув постріл, і гладкий булочник, дико зойкнувши, зарився носом у сніг.

Ніхто не кинувся йому на допомогу. Тоді він, охкаючи, поповз по снігу рачки й, вибравшись з небезпечної зони, знепритомнів.

Куля влучила йому у верхню частину стегна.

Після першого переляку, першої розгубленості знову знявся регіт.

Аж тут на порозі з'явився комендант Лавінь. Він уже розробив план штурму. Гучним голосом він крикнув:

— Лудильник Планшю з підручними!

Виступили троє.

— Зніміть з будинку ринви!

Через чверть години комендантові принесли двадцять метрів труб.

Лавінь наказав продовбати якомога обережніше невеличкий круглий отвір коло ляди й сполучити його трубами з помпою колодязя, а тоді радісно оголосив:

— Зараз ми дамо напитись панам німцям.

У відповідь залунало гучне «ура», радісне ревіння, нестримний регіт. Комендант організував робочі команди, які мали змінюватися кожні п'ять хвилин, після чого звелів:

— Качайте!

Залізний важіль був пущений у хід. У трубах задзюрча-ла вода й полилася з тихим рокотом сходами в погріб, немов у басейн для золотих* рибок.

Всі чекали, що буде.

Минула година, потім друга, третя.

Комендант міряв кухню схвильованими кроками, час від часу притуляв вухо до підлоги, намагаючись угадати, що робить ворог, чи скоро він капітулює.

Пруссаки заворушилися. Чути було, як вони пересувають бочки, гомонять, хлюпаються у воді.* ¹' *

Годині о восьмій ранку з душника почувся голос:

— Я пажаю говорити с пан француський офіцер.

Лавінь відповів з вікна, не дуже висуваючи голову:

— Ви здаєтесь?

— Я здаюсь.

— Тоді давайте сюди рушниці.

Зараз же з душника викинули на сніг одну рушницю, потім другу, третю, і, нарешті, всю зброю. Той самий голос заявив:

—

Пільш нема. Поспішайте. Я зовсім потопаф.

— Досить! — наказав комендант.

Важіль помпи завмер.

Коли до кухні зайшли солдати й стали напоготові з рушницями до ноги, комендант повільно підняв дубову ляду.

Спершу виткнулися чотири голови, чотири біляві мокрі чуприни, а потім вилізли й усі шестеро німців — перемерзлі, вимоклі, перелякані.

їх схопили і зв'язали. І, побоюючись несподіваного нападу, негайно вирушили в путь, розбившись на дві колони: одна супроводила полонених, друга — Малуазона, якого тягли на ношах з солом'яника, покладеного на жердини.

В Ретель повернулися переможцями.

Пан Лавінь був нагороджений орденом за взяття в полон прусського авангарду, а товстун-булочник дістав медаль за поранення в бою з ворогом.

Солдатик

\

Щонеділі, як тільки їх звільняли, двоє солдатиків ішли гуляти.

Вийшовши з казарми, вони звертали праворуч, проходили Курбевуа швидким, широким кроком, немовби ще на муштрі; проминувши останні будинки, вони виходили на голу, курну дорогу, що вела на Безон, і тут притишували ходу.

Обоє низенькі й худі, вони втопали в надто довгих і надто просторих шинелях, рукави яких закривали їм пальці; рясні червоні шаровари заважали їм швидко ходити й змушували широко розставляти ноги. А з-під твердих, високйк кашке^їв майже не видно було облич, бідних, простацьких бретонських облич, наївних майже до дурості, з блакитними, лагідними й спокійними очима.

Вони ніколи не розмовляли дорогою, а йшли просто вперед, бо за розмову їм правила однакова в обох думка: під Шампіуським лісом знайшли вони місцину, яка нагадувала їм рідний край, і ніде вони так добре себе не почували, як там.

На перехресті доріг на Коломб і Шату, ввійшовши під дерева, вони скидали кашкети, що давили їм голови, й витирали лоби.

Вони завжди спинялись, ненадовго на Безонському мосту, щоб подивитись на Сену. Дві чи три хвилини стояли вони там, схилившись на поручні, або ще розглядали Аржантейську водойму та білі нахилені вітрила кліперів, що плавали по ній, — може, вони нагадували їм бретонське море, Ваннський порт, недалеко від якого вони жили, й рибальські човни, що виходили з Морбіана у відкрите море?

Перейшовши Сену, вони купували собі їжу в ковбасника, пекаря та винаря. Шматок кров’янки, на чотири су хліба й літр дешевого вина складали весь їхній харч, який вони замотували в носові хусточки. Вийшовши з села, вони сповільнювали ходу й починали балакати.

Перед ними стелилася вбога рівнина з розкиданими подекуди купками дерев, а за нею виднів той лісок, що здавався їм схожим на Кермаріванський ліс. Вузенька стежка вздовж полів губилася в свіжих врунах пшениці й вівса, і щоразу Жан Кердерен казав Люкові Ле Гані деку: