Твори том 2
Шрифт:
— Так, приблизно. І що ж ти тому чоловікові сказала?
— Я сказала йому, показуючи Кларисину фотографію (її звуть Клариса): «Мені треба, добродію, покоївки, схожої на цю жінку. Вона повинна бути гарненька, елегантна, спритна, чепурна. Я заплачу їй скільки треба буде. Хай
і десять тисяч франків — байдуже. Вона потрібна буде мені не більш як на три місяці».
Він дуже здивувався і спитав:
— Хотіли б, пані, щоб вона була і в поведінці без доганна?
— Так, щоб була сама чесність, —
— А… щодо моральності?
У мене сили не було відповісти. Я тільки кивнула головою: ні, мовляв. Тут я раптом збагнула, що він думає на мене страшну річ, і скрикнула, втративши тяму:
— О добродію, це для мого чоловіка… для мого чоловіка, що обманює мене… обманює десь там… хто знає де… а я б хотіла, щоб це сталося вдома… розумієте… тоді його можна було б зловити…
Тоді він зареготався, і я зрозуміла з його погляду, що він перейнявся пошаною до мене. Утямив, яка-то я хитра та вигадлива. Я певна, в ту хвилину йому хотілося стиснути мою руку.
— За тиждень, пані,— сказав він, — справа ваша буде залагоджена. Коли одна особа буде не така, як треба, — знайдемо іншу. Ручуся, що все вийде якнайкраще. Ви мені заплатите уже по всьому. Отже, на цій фотографії коханка вашого чоловіка?
— Так, добродію.
— Вродлива особа і зовсім не така худенька, як тут видається. А які парфуми?
Я не відразу догадалась, що він хоче сказати.
— Як то парфуми? — спитала я.
Він усміхнувся.
— Так, пагіі, парфуми — річ надто важлива, коли треба привабити чоловіка: вони пробуджують у ньому несвідомі спомини, надають сміливості, тривожать і хвилюють розум, надять знову зазнати знайомих уже солодощів. Треба б також знати, які страви ваш чоловік їсть, обідаючи з цією дамою. Тоді б ви призначеного дня подали йому ті самі страви, і це помогло б вам його спіймати. О! Він буде наш, пані, буде наш!
Я пішла від нього зачарована. Мені пощастило натрапити на дуже розумну людину.
II
Три дні лише минуло, і до мене прийшла висока чорнява дівчина, дуже гарненька, скромна й смілива разом — досить дивне поєднання для людини непевної моральності. Вона поводилася дуже пристойно зі мною. Я не знала добре, як до неї треба звертатись, і назвала її «мадемуазель». А вона на те:
— О, можете, пані, звати мене Розою, та й годі.
І ми зайшли у жваву розмову.
— Скажіть, Розо, ви знаєте, для чого ви прийшли сюди?
— Так… здається, пані…
— Гаразд, моя дитино… І це все… це вам анітрохи не прикре?
— О пані! Та я ж уже восьме розлучення влаштовую! Я звикла до того.
— Ну от і чудово. І багато вам на це треба часу?
— Тут уже все, пані, залежить від того, який темперамент має ваш чоловік. Дайте мені
— Він незабаром прийде. Мушу вас попередити, що він негарний.
— Байдуже, пані. Я доводила до розлучення й зовсім бридких. Я от що хотіла спитати: ви вже знаєте парфуми?
— Так, голубко, — вербена.
— От і добре, я сама люблю цей запах! Може, ваша ласка сказати мені, чи коханка вашого чоловіка носить шовкову білизну?
— Ні, дитя моє, батистову з мереживом.
— А! Особа доброго тону! Шовкова білизна тепер уже стає чимсь тривіальним.
— Правда ваша, Розо.
— Отже, пані, я берусь до своїх обов’язків.
І вона взялась до своїх обов'язків покоївки так, наче все життя нічого іншого не робила.
За годину прийшов мій чоловік. Роза навіть не глянула на нього, але він — він на неї глянув, і то не раз. Від неї вже віддалік чути було пахощі вербени. Аж ось вона вийшла з кімнати.
— Що це за дівчина? — зараз же спитав він.
— Ну… це моя нова покоївка.
— Де ж ви її найшли?
— її прислала до мене баронеса Гранжері з найкращою рекомендацією.
— А вона гарненька!
— Вам подобається?
— Так… гарненька, як на покоївку.
Я була сама не своя з радості: він уже йшов на нашу принаду!
Того самого вечора Роза сказала мені:
— Тепер я можу сказати, пані, з певністю, що це станеться не пізніше як за два тижні. Мосьє дуже м'який на вдачу.
— А! Ви вже робили спроби?
— Ні, я ще нічого не робила, але це можна відразу побачити. Його вже бере охота обняти мене, коли він проходить біля мене.
— Він вам нічого не казав?
— Ні, пані, лише спитав, як мене звати… Спитав зумисне, аби почути мій голос.
— От і гаразд, моя славна Розо. Ідіть же до мети якнайшвидше.
— Не бійтесь, пані. Я тільки трошки опиратимусь, а то надто легка перемога могла б його розчарувати.
Пройшло вісім днів — чоловік мій нікуди й не вигляне. Увесь час по обіді він никав по кімнатах, а крім того — і з цього можна було здогадатися, що все як слід, — він не боронив тепер мені виїздити з дому. І я цілими днями їздила по гостях та на прогулянки, щоб… щоб не заважати йому.
Нарешті дев’ятого дня, роздягаючи мене, Роза сказала несміливо:
— Готово, пані. Цього ранку все зробилось.
Я була трохи вражена, трохи схвильована навіть, не з того, що воно сталось, а з того, як вона це сказала.
— 'Ну… ну… і як же це було?
— О! Все гаразд, пані. Він уже три дні добивається, але
я не хотіла надто скоро піддатись. Тепер маєте попередити мене, пані, коли хочете застукати його на зраді.
— Так, моя люба. Ну… візьмім хоч би четвер.