Твори том 2
Шрифт:
Тоді, лежачи на спині, став розглядати місячний серп, що — здавалося, крізь напівпрозорі стіни цієї полярної хатки — був на чотири роги.
Але холод від замерзлого болота, від льодових стінок, холод, що падав з неба, пройняв мене незабаром так, аж я почав кашляти.
Кузен мій Карл занепокоївся.
— Дарма, коли ми сьогодні не наполюємось як слід, — я не хочу, щоб ти застудився. Треба розкладати багаття.
І він звелів сторожеві нарізати очерету.
Накладено було цього палива цілу купу посеред нашого курінця, продірявленого зверху для диму. І коли червоне полум’я знялося вгору, попід кришталевими
— Іди-но, глянь!
Я вийшов — і завмер від подиву. Найіа хатинка конусоподібної форми виглядала, як велетенський діамант з огняним осередком, що виріс несподівано серед замерзлого болота. І дві химерні постаті видно було там — то наші пси грілися.
Та от чудний, безтямний, перебіжний крик розітнувся у нас над головами. Світло від нашого вогню побудило диких птахів.
Ніщо не хвилює мене так, як оцей голос пробудженого життя, яке не можна ще бачити і яке пролітає в темному повітрі так прудко, так далеко, раніше ніж зажевріє на небосхилі перший промінь зимового ранку. Мені здається в цю крижану годину світання, що цей крик, несений у повітрі на крилах птиці,— то скарга світової душі І
— Загасіть вогонь. Уже дніє,— сказав Карл.
Справді, небо почало бліднути, і зграї качок потяглися
довгими рухливими плямами, швидко зникаючи в небі.
В темряві спалахнув огник — то Карл вистрілив. Собаки кинулись уперед.
І от щохвилини то він, то я швидко прицілювались, тільки-но майнуть тінню над очеретами бистрі птахи. П’єро й Норець, радісно задихаючись, приносили нам закривавлених птиць, чиї очі іноді дивились іще на'нас.
Устав день, день ясний та блакитний; сонце випливло вглибині, і ми думали вже рушати додому, коли просто над нашими головами пролинули дві птиці з витягненими шиями й розпростертими крильми. Я вистрілив. Одна з них — срібногруда чиряночка — упала просто до моїх ніг. Тоді наді мною пролунав голос — пташиний голос. То була уривчаста, раз у раз повторювана, жалібна скарга; і маленька пташка, що її помилувала смерть, почала кружляти в небесній блакиті над нами, дивлячись на свою подругу, яку я тримав у руках.
Карл, припавши на коліно з рушницею напоготові, блискучими очима чатував на неї, вичікуючи, коли вона підлетить ближче.
— Ти вбив самичку, — сказав він, — качур не полетить звідси.
Справді, він не одлітав. Він усе кружляв і тужив навколо нас. Ніколи жодні зойки страждання не розривали мені серця так, як розпачливий голос цієї бідної, осамотнілої серед безміру істоти.
Іноді птах одлітав під загрозою рушниці, що стежила за його рухами, і, здавалося, мався вже летіти, одинокий, далі в небесному просторі. Та не міг на те зважитись і вертав знову по свою подругу.
— Поклади її на землю, — сказав Карл, — він зараз же налетить.
Селезеньі справді наблизився, не зважаючи на небезпеку, збезумівши від своєї тваринної любові до іншої тварини — тієї, що я вбив.
Карл стрілив. Ніби хтось перерізав шнур, на якому тримався птах. Щось чорне майнуло в повітрі, і я почув як воно впало в очереті. П’єро приніс мені його.
Я поклав їх, уже холодних, в один ягдташ… і того самого дня виїхав до Парижа…
Позбулася!
i
Маркіза
Баронеса де Гранжері відкинула книжку на канапу і глянула з цікавістю на Аннету, сама вже мимоволі сміючись.
Нарешті вона спитала:
— Ну, що ти там нового утнула?
— О люба моя… люба моя… Це таке смішне, таке смішне… Тільки подумай: я позбулася!., позбулася!., позбулася!..
— Як то позбулася?
— А так, позбулася!
— Чого ти позбулася?
— Чоловіка, серденько, чоловіка! Я вільна тепер! Вільна! Вільна!
— Як то вільна?
— Розлучення, от що! Розумієш: розлучення! Я маю розлучення!
— Ти взяла розлучення?
— Та ні ще… Ох, яка ж ти дурненька! За три години не беруть розлучення. Та я маю тепер докази… докази, що він мене обманює, зраджує. Його впіймано на гарячому! Поду-май-но! На гарячому!.. Він тепер у моїх руках!
— От воно як! Він тебе зрадив?
— Так… тобто ні… так і ні… не знаю. Та я маю докази, це ж головне!
— Як же ти все це влаштувала?
— Як улаштувала? Отож-то! Тут уже чимало довелось мені докласти хитрощів! Уже три місяці, як він зробився нестерпний, просто нестерпний — брутальний, сварливий, деспотичний, підлий нарешті. Я сказала сама собі: ні, довше так тривати не може, треба подати на розлучення. Та як до цього взятись? Це ж не легка річ! Спробувала я роздратувати його, щоб він мене вдарив, — ні! Сердиться, а не б’є. Він перечив мені у всьому, силував виходити на прогулянку, як мені не хотілось, залишатись удома тоді, коли я саме мала десь у гостях пообідати, цілісінький тиждень обертав усе моє життя на ненастанну якусь муку, — але й пальцем мене ніколи не торкнув.
Тоді я взялась розпитувати та вивідувати, чи є в нього полюбовниця. Справді, у нього була коханка, але він так обережно, так хитромудро влаштовував побачення з нею, що аж ніяк їх не зловити. Тоді — вгадай, що я зробила?
— Як же тут угадати!
— То-то й є! Ніколи б не вгадала! Я попросила свого брата дістати мені фотографічну картку тієї особи.
— Коханки твого чоловіка?
— Так. Це коштувало Жакові п’ятнадцять луїдорів: стільки мусив він заплатити за вечір, від сьомої години до дванадцятої, з обідом, звісно, — по три луїдори година. Ну, і він дістав для мене її фотографію.
— Мені здається — він міг би дістати її якось інакше, якось схитрувати… без… без того, щоб неодмінно брати собі й оригінал.
— О! Та вона ж гарненька! Тут не було нічого неприємного для Жака, навпаки. Та й мені ж треба було знати деякі подробиці: як вона збудована, яку має талію, бюст, яке в неї тіло на колір… Ну, й ще багато, багато різних речей.
— Нічого не розумію.
— Стривай, зрозумієш. Довідавшись про все, що мені хотілося знати, я звернулась до… ну, як би тобі сказати, — до такого чоловіка… із тих людей, що виконують усякі доручення… до агента, чи що… Та ти ж розумієш?