Твори том 2
Шрифт:
А ксШи він разом із Жан ом вирушив у неділю на прогулянку, вигляд *у нього був якийсь чудний, схвильований,
незвичний. Кердерен нічого не розумів, але невиразно підозрював щось недобре.
Вони не сказали один одному жодного слова, поки не дісталися до звичного місця, де вже трава була ними притоптана. Снідали вони повільно. Ні тому, ні тому чомусь не хотілося їсти.
Скоро показалась і дівчина. Своїм звичаєм вони дивились, як вона підходила. Коли вона була вже близько, Люк підвівся й ступив два кроки їй назустріч. Дівчина поставила відро
А він, той бідний Жан, сидів розгублений, такий розгублений, що нічого не тямив: душа в нього була зрушена, серце краялося, хоча він ще ні в чому не здавав собі справи.
Потім дівчина сіла поруч із Люком, і вони завели розмову.
Жан не дивився на них; тепер він здогадався, чого це товариш виходив двічі на тиждень, і серце його болісно щеміло — так, наче там була рана; воно боліло тим глибоким болем, який викликає зрада.
Люк і дівчина підвелись, щоб разом піти до корови.
Жан провів їх очима. Вони йшли пліч-о-пліч. Червоні шаровари товариша пломеніли на сірій дорозі. Люк підібрав довбеньку й міцніше забив кілок, до якого припнуто було корову.
Дівчина присіла доїти, а він, неуважний, рукою гладив по гострому коров’ячому хребту. Потім вони покинули відро в траві й пішли в глиб лісу.
Жан уже нічого не бачив, окрім стінки з листя, за якою вони сховалися; він був такий приголомшений, що якби спробував підвестися, то, напевне, тут же упав би на траву.
Він сидів нерухомо, очманівши з подиву й скорботи, з наївної, але глибокої скорботи. Йому хотілося плакати, втекти, заховатись, нікого і ніколи більше не бачити.
Як на те, вони саме вибрели з чагарників. Вони повертались тихо, тримаючись за руки, як ходять у селі заручені. І відро ніс Люк.
Перш ніж розійтися, вони знову поцілувались, і дівчина пішла, дружньо кивнувши на прощання й усміхнувшись Жанові. Того дня вона й не подумала почастувати його молоком.
Солдатики посиділи поруч, нерухомо, як звичайно, мовчазні й тихі; їхні спокійні обличчя не диЯЬляли *го№, чим* були сповнені їхні серця. Сонце осявало їх. Корова іноді оглядалася на них і мукала.
Звичайної години вони підвелись і пішли назад.
Люк чухрав гілку. Жан ніс порожню пляшку. Він оддав її безонському винареві. Потім вони вийшли на міст і, як завжди в неділю, спинилися на кілька хвилин посередині подивитись, як виграє вода.
Жан чимраз нижче перехилявся через залізне поруччя, немов бачив у хвилях щось привабливе. Люк сказав йому:
— Ти що, водиці сьорбнути захотів, чи що?
Він не доказав: майнули ноги, обвівши коло в повітрі, синьо-червоний солдатик полетів сторч головою, і вода поглинула його.
Даремно Люк намагався кричати: йому перехопило горло. Він побачив, як унизу, вже трохи далі, щось борсається, потім на поверхні води показалась голова товариша, але зараз же сховалася знову.
А ще згодом він угледів руку, саму тільки руку — вона випірнула
Збіглися човнярі, але не знайшли тіла.
Люк бігцем вернувся до казарми, один, у нестямі, і розповів про пригоду, вмиваючись слізьми й раз по раз сякаючись;
— Він нахилився… нахилився так, так… так, що голова перетягла… і… і… раптом полетів… полетів…
Більше він нічого не міг сказати; хвилювання душило його.
Якби тільки він знав!
Звір господаря Бельома
З Крікето вирушав гаврський диліжанс, і подорожні, зібравшись на подвір’ї «Торговельного готелю» Маланде-на-сина, чекали переклику.
Диліжанс був жовтий, на жовтих колись, а тепер майже сірих від налиплого бруду, колесах. Передні колеса були зовсім низенькі, на задніх, високих і тонких, лежав бридкий короб, роздутий, ніби черево тварини. В цей чудернацький повіз були запряжені три білі шкапини з величезними головами й товстими коліньми — голобельна й підпряжні. ,4Вони, вдавалося, дрімали.
Кучер Сезер Орлявідь, куценький, товстий і пузатий чоловічок, проте меткий, бо призвичаївся стрибати на колеса й лазити на імперіал, червонолиций від свіжого повітря, злив, завірюх та й чарочок, звиклий мружити очі від граду й вітру, показався в дверях готелю, витираючи рота долонею. Його чекали селянки, сидячи перед широкими, круглими кошиками з наляканою птицею. Сезер Орля-віль брав одного кошика по одному й ставив на верх ридвана, потім обережно приладнав туди кошика з яйцями й почав шпурляти знизу мішки з зерном, паперові пакети, клуночки, вузлики. Нарешті відчинив задні дверцята й, діставши з кишені список, почав викликати:
— Пане кюре з Горжевіля!
Йиступив священик, високий, опасистий чоловік з багровим добродушним обличчям. Ставлячи ногу на приступку, він підібрав сутану, як жінки підбирають спідницю, і вліз у ковчег.
— Вчителю із Рольбоск — ле-Гріне!
Високий, незграбний учитель в довгому, до п’ят, сюртуці заквапився і також зник у розчинених дверях диліжанса.
— Господарю Пуаре, два місця.
Вийшов і Пуаре, довготелесий, кривий, зігнутий від ходіння за плугом, худий від посту, з давно невмиваним зморшкуватим обличчям. Слідом за ним ішла дружина з величезним зеленим парасолем у руках, маленька й худа, схожа на зморену козу.
— Господарю Рабо, два місця.
Рабо, зроду нерішучий, вагався й перепитував:
— Ти мене кличеш, так?
Кучер, якого прозвали Скалозубом, уже хотів одповісти якимсь жартом, аж тут Рабо підскочив до дверцят, діставши ляща від жінки, рослої й плечистої молодиці, череватої, як бочка, з ручиськами широкими, мов праники.
І Рабо гулькнув у ридван, наче пацюк у нору.
— Господарю Каніво!
Товстий, важчий, мабуть, за бугая селянин, геть зігнувши ресори, всунувсь у жовтий короб.