Твори том 2
Шрифт:
— Господарю Бельом!
Бельом, високий і худий, як тріска, з болісно скривленим обличчям, підійшов, схиливши набік голову, прикладаючи цо вуха хустку, наче в нього боліли зуби.
На всіх подорожніх були сині блузи, зодягнені поверх
старосвітських сукняних курток дивного крою, чорних чи зеленкуватих — святкового одягу, в якому вони покажуться тільки на вулицях Гавра; на голові в кожного був високий шовковий кашкет — найвища елегантність для нормандського села. Сезер Орлявіль
Троє коней, здавалось, прокинулись і труснули гривами; почулось безладне дзенькання бубонців.
Кучер гарикнув: «Но!» — щосили стьобнув коней. Ті сіпнулися, напнули посторонки й повільно потюпали. Оглушливо загримотів ридван, задеренчав розхитаними шиб* нами, забряжчав ресорами; подорожні загойдались, як на хвилях, підскакуючи і хитаючись на кожній вибоїні.
Якийсь час усі мовчали з пошани до священика, соромлячись при ньому розмовляти. Та, маючи компанійську й балакучу вдачу, він озвався перший.
— Ну, господарю Каніво, — промовив він, — усе йде гаразд?
Здоровань селюк, що відчував прихильність до священика, бо скидався на нього зростом, дебелістю й великим черевом, од повів усміхаючись:
— Та нічого, пане кюре, нічого, а як ви?
— О, в мене завжди все гаразд. А у вас як, господарю Пуаре? — спитав кюре.
— Та все йшло б добре, та ріпак цього року зовсім не вродив; а справи тепер такі, що тільки на ньому й надолужуєш.
— Що поробиш, важкі часи!
— А правда, правда, важкі,— озвалася густим басом жінка Рабо.
Вона була з сусіднього села, і кюре знав її лише на ім’я.
— Ви, здається, Блонделева дочка? — спитав він.
— Еге ж, це я вийшла за Рабо.
Рабо, кволий, несміливий і вдоволений, низенько вклонився усміхаючись, подавшись наперед, немовби говорячи: «Це таки я, Рабо, одружився з Блонделевою дочкою».
Раптом господар Бельом, щО й досі тримав хустку біля вуха, жалісно застогнав. Він охкав: «Ох-хо-хо-хо», — й притупував ногою — так, наче йому нестерпно боліло.
— Що, у вас болять зуби? — спитав священик.
Селянин на мить перестав охкати й відповів:
— Та ні, пане кюре… Які там зуби… це вухо… там, у самому осерді.
— А що ж там у вусі? Нарив?
— Ц знаю^чи то нарив, знаю тільки, що там звір, здоровии звір; він уліз туди, коли я спав на сіннику.
— Звір? Ви певні? '
— Чи я певен? Я певен у цьому, як у царстві небесному, пане кюре, бо він гризе мене в усі. Він точить мені голову, їй-право. Він їсть мені голову. Ох… хо… хо… ох!.. — І Бельом знов затупав ногою.
Подорожні дуже зацікавились. Кожен висловив свою думку. Пуаре гадав, що то павук, учитель — що гусінь. Він бачив таке раз у Кампемюре, в
— Це скоріше черв’як, — заявив священик.
Господар Бельом усе стогнав, схиливши голову набік
і притулившись до дверцят, — бо він сідав останній.
— Ох… хо… хо… ох!.. А справді, це мурашка, велика мурашка, так воно кусається… Розумієте, пане кюре… бігає, бігає… Ох… хо… хо… хох… лишенько моє!
— Ти не показував лікареві? — спитав Каніво.
— Авжеж, ні.
— Чому?
Страх перед лікарем, здавалося, зцілив Бельома. Він випростався, не віднімаючи, проте, хусточки від вуха.
— Чому! А в тебе є гроші для цих ледарів? Він прийшов до тебе і раз, і вдруге, і втретє, і вчетверте, і вп’яте, — і щоразу давай йому гроші. Це вийде по сто су два екю! Ій-бо, не менш як два екю! А скажи мені, що він зробить, оте ледащо, га, що він зробить? Ти знаєш?
Каніво засміявся.
— Та звідки мені знати? А куди ж це ти їдеш?
— У Гавр, до Шамбрелана.
— Якого такого Шамбрелана?
— Та до шептуна.
— Якого шептуна?
— До шептуна, що вилікував мого батька.
— Твого батька?
— Авжеж, мого батька, давно колись.
— А що ж з ним було, з батьком?
— Застуда в попереку, не міг ні рукою, ані ногою поворухнути.
— А що зробив той Шамбрелан?
— Він вимісив йому обома руками спину, як тісто, і все враз минулося.
Бельом був певен, що Шамбрелан нашіптував якийсь наговір, але не зважився сказати цього при кюрбі
Каніво знову засміявся:
— А може, кріль туди заліз? Мабуть, признав дірку в вусі за свою нору, — бачить, довкола колючки ростуть; Зажди, ось я його вижену.
І Каніво, приставивши до рота руки, почав удавати гавкання хортів, що біжать по сліду. Він вив, брехав, гарчав, верещав. Всі зареготали, навіть учитель, що ніколи не сміявся.
Та Бельом, здавалось, розсердився, що з нього сміються, і тому священик перевів розмову на інше й звернувся до жінки Рабо:
— Що ж, у вас велика родина?
— Та чимала, пане кюре. Нелегко дітей викохувати!
Рабо кивнув головою, ніби кажучи: «Так, так, нелегко їх
викохувати!»
— Скільки ж у вас дітей?
Вона промовила з гордістю, голосно й твердо:
— Шістнадцятеро, пане кюре! П’ятнадцятеро від чоловіка.
Рабо ще ширше всміхнувся, киваючи головою. Він зробив п’ятнадцятеро дітей, один він, Рабо! Його жінка сама в цьому призналася. Так що можна не сумніватися. Сто чортів, йому є чим пишатися!