Твори том 2

де Мопассан Ги

— Хай буде четвер. До того часу я знову його уникатиму, щоб він весь час жадав мене.

— Ви певні, що тут не буде ніякої помилки?

— Так, дуже певна, пані. Я весь час розпалюватиму в ньому пристрасть, дедалі збільшуючи собі ціну, — і на призначений термін він буде наш.

— Тоді о п’ятій годині, моя люба Розо.

— О п’ятій то о п’ятій. А де саме?

— Ну… хоч би в моїй кімнаті.

— Добре, у кімнаті пані.

Ну, ти розумієш, миленька моя, що я тоді зробила? Я, по-перше, поїхала й запросила до себе тата й маму, потім дядька мого д’Орвелена, голову, та ще пана Рапле, суддю, чоловікового приятеля. Я нікого

з них не попередила, що вони мають побачити. Тільки примусила всіх навшпиньки підійти до дверей моєї кімнати. Я припасувала так, щоб це було якраз о п’ятій, рівно о п’ятій! О! Як билося в мене серце! Я покликала також і консьєржа, щоб ще на одного свідка було більше. Тоді… Тоді, коли годинник почав дзвонити п’яту, я відчиняю раптом двері навстіж… Ха-ха-ха! Це було якраз… якраз… мила моя… О! Що за обличчя було в нього! Що за обличчя! Коли б ти тільки побачила! І він ще повернувся, дурень! — повернувся до нас! Ну й смішний же він був!.. Я так реготала, так реготала… А тато розгнівався, хотів бити мого чоловіка… А консьєрж, добрий чолов’яга, ще й помагав йому одягатись… перед нами, серденько, перед нами!.. Він застібав йому шлейки… як це було кумедно, Господи!.. А щодо Рози — ну, це просто золото, а не дівчина! Вона плакала — прекрасно, натурально плакала. Чудова дівчина! Як тобі треба буде чогось подібного, згадай про неї!

І от я, тільки-но все скінчилось, прибула до тебе розказати все, ні хвилини не гаючись. Тепер я вільна. Хай живе розлучення!

І вона пішла сама собі в танець через кімнати, а баронеса, задумлива та незадоволена, промовила:

— А чому ти мене не покликала поглянути?

Диявол

Селянин стояв біля лікаря перед ліжком умираючої. Стара покірливо, спокійно й просвітлено дивилась на обох чоловіків, прислухаючись до їх розмови. їй прийшов час помирати, вона не опиралась; вона віджила своє: їй було дев’яносто два роки.

В розчинені вікна і двері струменіло липневе сонце, і полум’яне проміння його падало на руду, нерівну долівку, вибиту черевиками чотирьох селянських поколінь. Гарячий вітер доносив запах ланів, пахощі трав, хлібів і листя, спаленого південною спекою. Коники похрипли, наповнюючи село дзвінким сюрчанням, подібним до стукоту де рев’яних тріскачок, які купують на ярмарках дітям.

Лікар, підвищуючи голос, сказав:

— Оноре, ви не можете залишити вашу матір саму в такому стані. Вона кожної хвилини може вмерти!

Селянин розпачливо вів своє:

— Але ж мені треба зібрати хліб, бо надто вже довго він стоїть. І погода якраз добра. А що скажеш ти, мамо?

Стару жінку, незважаючи на близьку смерть, все ще мучила нормандська скнарість, і вона очима й чолом відповіла «так», одсилаючи сина возити пшеницю й залишити її саму на вмирання.

Та лікар, розсердившись, тупнув ногою:

— Ви просто тварина, чуєте! І я вам не дозволю цього зробити! Чуєте?! А коли вам уже так треба саме сьогодні йти на жнива, то розшукайте тітку Pane хай вам чорт, і нехай вона доглядає вашу матір. Я вам так наказую, чуєте! А як не послухаєтесь, то я покину вас здихати, як собаку, коли ви самі захворієте, чуєте?

Селянин, високий, сухорлявий, з повільними рухами, вагаючись між страхом перед лікарем і любов’ю до грошей, роздумував, вираховував, бурмотів:

— Скільки ж вона візьме за догляд, ота Pane?

Лікар закричав:

— Хіба я знаю? Дивлячись, на який час ви її запросите.

Умовтеся з нею, хай їй чорт! Але я вимагаю, щоб через годину вона була вже тут, чуєте?

Селянин наважився.

—" Я піду, я піду, не гнівайтесь, пане лікарю.

Лікар вийшов гримаючи:

— То знайте, знайте, стережіться, бо я не жартую, коли розсерджусь.

Залишившись сам, селянин обернувся до матері і покірно сказав:

— Я піду до тітки Pane, бо він того хоче, оцей чоловік. Не турбуйся, я швидко повернуся.

І він теж вийшов.

Тітка Pane була стара прасувальниця, що доглядала мертвих і вмираючих у своєму селі і в усій окрузі. Зашивши своїх клієнтів у простирала, звідки вони не могли вже вийти, вона знову поверталась до праски, щоб прасувати білизну для живих. Вона була зморщена, як торішнє яблуко, люта, заздрісна, феноменальна скнара — напівзігнута, ніби переломлена в попереку від вічного совання праскою по полотну. Казали про неї, що вона має до агонії якусь страхітливу й цинічну пристрасть. Говорила вона тільки про мертвих і про різні випадки смерті, свідком яких вона була; вона з особливою ретельністю розповідала завжди схожі деталі, як мисливець розповідає про кожен свій постріл.

Коли Оноре Бонтан увійшов до неї, вона розводила синьку для комірців селянок.

— Добривечір, тітко Pane, — сказав він, — ну, як поживаєте?

Вона повернула до нього голову.

— Та все по-старому, все по-старому. А ви як?

— О, щодо мене, то все гаразд, а от з матір’ю зовсім зле!

— З матір’ю?

— Так, з матір’ю.

— А що з нею таке?

— Та швидко вже помре.

Стара вийняла з води руки; синюваті, прозорі краплини котились до кінчиків пальців і спадали назад у ночви.

З несподіваним співчуттям вона спитала:

— То це вже безнадійно?

— Лікар сказав, що вона не встане.

— Ну, то, значить, це безнадійно!

Оноре вагався. Годилося б почати розмову здалека, перш ніж приступити до діла, але, не придумавши нічого, він зважився одразу:

— Скільки б ви взяли, щоб доглянути її до смерті? Ви знаєте, я чоловік небагатий; у мене нема на що навіть найняти наймичку. Це й доконало її, мою бідну, втомлену

матір! Працювала за десятьох у свої дев’яносто два рокиї Тепер таких людей уже не водиться!

Pane відповіла поважно:

— Є дві ціни: сорок су за день і три франки за ніч, — з багатих. Двадцять су за день і сорок за ніч — з інших. Ви дасте мені двадцять і сорок.

Але селянин міркував. Він добре знав свою матір. Він знав, яка вона міцна, живуча, витривала. Що б там не казав лікар, вона могла протягти ще цілий тиждень.

Він рішуче сказав:

— Ні! Краще ви скажіть мені одну ціну, от! Одну ціну за все, аж до кінця. Ми ризикуємо обоє, і ви, і я. Лікар кайее, що вона помре дуже швидко. Коли станеться так, — то краще вам, а гірше мені. А як вона протягне до завтра або й довше, — то краще мені, а гірше вам!

Сиділка здивовано поглянула на нього. Ніколи ще не доводилось їй домовлятись так — доглядати вмирущих підрядно. Спокушена надією виграти, вона вагалась. Потім стара запідозрила, що її хочуть ошукати.

— Я нічого не можу сказати, покй не побачу вапни матері,— відповіла вона.

— Ходімо, подивитесь!

Вона витерла руки й пішла за ним.

Дорогою вони не говорили. Вона дріботіла швидко, а він витягав свої довгі ноги, немов щоразу збирався переступати через рівчак.