Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Хтось поцупив мого наукового капелюха, — сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. — Дайте-но мені для науки кілька гранат.
— Візьми мого наукового, — обізвався ще один баск. — Він удвічі науковіший за твій.
— Оце таки науковий, — мовив перший. — Я в ньому справжній Ейнштейн. Томасе, зразки нам брати?
— Ні, — відказав командир. — Антоніо знає, що треба робити. А ви добре пильнуйте своїми науковими очиськами.
— Я пошукаю води.
— Вода за тим місцем,
— Аш-два-о, — мовив кремезний баск. — Оце і вся наука. Гей ти, бездарний науковцю, викрадачу капелюхів! Дай нам чотири п'ятигалонових бутлі, щоб не дурно їздити.
Другий баск поставив у шлюпку чотири великих обплетених бутлі.
Командир чув, як вони перемовляються між собою:
— Не тицяй мене в спину своїм бісовим науковим веслом.
— Це я тільки в ім'я науки.
— В гузно твою науку та її брата.
— Наука — то сестриця.
— Еге ж, її звуть Пеніциліна.
Командир дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Я мав би й сам поїхати, подумав він. Але ж я цілу ніч був на ногах, дванадцять годин не відходив від штурвала. Антоніо розвідає все не гірше за мене. Та цікаво все-таки, що ж там у біса сталося.
Він поглянув на риф, на берег, на прозору воду, що обтікала катер і бралася бурунчиками з підвітряного борту. Тоді заплющив очі, повернувся на бік і заснув.
Прокинувся він, коли шлюпка підійшла до борту, і, побачивши обличчя товаришів, зрозумів, що справи погані. Його помічник геть спітнів, як завжди за лихих пригод чи прикрих новин. Він був сухорлявий і просто так не пітнів.
— Хтось попалив хатини, — сказав він. — Хтось хотів позбутися свідків, і в попелі лежать трупи. Звідси не чути духу, бо вітер дме в той бік.
— Скільки трупів?
— Ми налічили дев'ять. А може, єй ще.
— Чоловіки чи жінки?
— І ті, й ті.
— Сліди якісь є?
— Ніяких. Відтоді пройшов дощ. Справжня злива. Пісок і досі поцяткований.
Кремезний баск, якого звали Ара, сказав:
— Вони вже з тиждень там лежать. Птахи їх ще не чіпали, а піщані краби вже ласують.
— Звідки ти знаєш, що тиждень?
— Точно ніхто не визначить, — відказав Ара. — Але мертві вони не менш як тиждень. Коли судити з краб'ячих слідів, дощ був днів зо три тому.
— А як вода?
— На вигляд добра.
— Ви привезли?
— Так.
— Не бачу причини, чого б вони мали отруїти воду, — сказав Ара. — Пахла вона добре, отож я покуштував і набрав.
— Даремно ти куштував.
— Пахла вона добре, то чого б мені боятися.
— Хто вбив людей?
— Ніхто цього не знає.
— А ви не пробували з'ясувати?
— Ні. Ми повернулися сказати тобі. Ти ж у нас командир.
— Гаразд, — мовив Томас Хадсон.
Він
— Аро, ви з Генрі підете зі мною на берег. Віллі, ти залишишся в шлюпці й тим часом спробуєш назбирати скойок. Пітерс нехай спить. — Своєму помічникові він сказав: — Перевір, будь ласка, мотори й усі баки з пальним.
Вода над білим піщаним дном була прозора й напрочуд гарна, і він бачив кожне пасмочко й кожну зморшку на піску. Коли шлюпка сіла на мілину й вони пішли до берега по воді, він відчув, як навколо ніг крутиться якась риб'яча дрібнота, і, поглянувши вниз, побачив, що то крихітні помпано. А може, тільки схожі на помпано, подумав він. Одначе на вигляд точнісінько такі самі й дуже приязні.
— Генрі, — сказав він, коли вони вийшли на берег, — ти піди з навітряного боку аж до отих мангрів. Пильнуй слідів чи ще чогось такого. Зустрінемося тут. А ти, Аро, йди в протилежний бік і роби те саме.
Йому не треба було питати, де лежать трупи. Він побачив сліди, що вели до них, і почув торохкотіння крабів у сухих чагарях. Обернувшись, він подивився на своє судно, на піняву смугу прибою і на Віллі, що сидів на кормі шлюпки й дивився через борт у глибинний окуляр, шукаючи на дні скойок.
Коли вже я мушу це зробити, то нема чого зволікати, подумав він. Але день сьогодні аж ніяк не призначений для такого. Дивна річ: тут, де не треба, пройшов добрий дощ, а в нас анічогісінько. Ось уже відколи ми бачимо, як то з того, то з того боку йдуть дощі, а на нас ні краплі не впало.
Вітер бурхав щосили; він бурхав отак і вдень і вночі уже восьмий тиждень. Тепер він наче став невіддільний від Томаса Хадсона і більш не дратував його. Навпаки — зміцнював, додавав снаги, і він волів би, щоб цей вітер ніколи не вщухав.
Завжди ми чекаємо чогось, що так і не настає, подумав він. Але за такого сталого вітру чекати легше, ніж за тихої погоди чи за примхливих і лихих штормів. А вода завжди десь знайдеться. Тож нехай собі стоїть суша. На воду ми розживемося. Вона є на всіх тутешніх острівцях, треба тільки вміти знайти її.
Ну ж бо, звелів він собі подумки, йди і кінчай з цим.
Кінчити з цим допоміг йому вітер. Поки він сидів навпочіпки під обгорілими кущами дикого винограду й пересипав із жмені в жменю пісок, вітер односив геть дух того, що було просто перед ним. У піску він не знайшов нічого, і це його дуже спантеличило, та перш ніж узятися до найгіршого, він так само обшукав пісок з підвітряного боку спалених хатин. Сподівався знайти те, чого шукав, у простіший спосіб. Але й там нічого не знайшов.