Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Ні.

— Отакий ти завжди, і за це я тебе люблю. Але ж мені цікаво, і люди мене питають, і я тривожуся.

— Цікаво нехай буде, — мовив він. — А от тривожитись не треба. Хоч, як то кажуть, і цікавість кішку зі світу звела, пригадуєш? Мій кіт теж доволі цікавий. — Він подумав про Бойза. Тоді додав: — А тривоги зводять зі світу великих ділків, яким ще жити б та жити. Чи слід мені тривожитися за тебе?

— Тільки як за актрису. Та й то не дуже. Ну, тепер уже всього дві хвилини.

А тут гарні місця, мені подобається. Ми зможемо й попоїсти в ліжку?

— А тоді й поспати, еге ж?

— І то не гріх. Аби тільки не спізнитися на літак.

Тим часом машина вже бралася нагору старою бруківкою між двома рядами великих дерев.

— А ти нікуди не можеш спізнитися?

— До тебе, — відказав він.

— Я кажу про обов'язки.

— Хіба по мені видно, що я маю якісь обов'язки?

— Все може бути. Ти ж неабиякий актор. Найгірший, якого я бачила. Я люблю тебе, навіжений ти мій, — сказала вона. — Я бачила тебе в усіх твоїх великих ролях. Та найбільше ти мені подобався в ролі вірного чоловіка. Ти грав її чудово, навдивовижу природно. Здається, це було в «Ріці».

— Саме там роль вірного чоловіка виходила в мене найкраще, — мовив він. — Як у Гарріка в Олд-Бейлі.

— Ні, трохи переплутав, — заперечила вона. — Як на мене, то найкраще ти грав її на «Нормандії».

— Коли її спалили, я цілий тиждень місця собі не знаходив.

— Ну, тиждень — це для тебе не рекорд.

— Звісно, що ні, — погодився він.

Шофер спинив машину перед ворітьми й пішов відчинити їх.

— То оце тут ми живемо?

— Еге ж. На самій горі. Ти вже пробач, дорога тут препогана. Машина рушила далі нагору між манговими деревами та фламбойянами, що вже скинули цвіт, обминула хлів і виїхала на довкружну алею, що вела до самого будинку. Томас Хадсон відчинив дверцята, і вона ступила на землю, немов обдаровуючи її приязною й щедрою ласкою.

Вона подивилася на будинок і побачила відчинені вікна спальні. Вікна були великі й чимось нагадали їй «Нормандію».

— Я таки спізнюся на літак, — сказала вона. — Хіба я не можу захворіти? Всі жінки хворіють.

— Я маю двох знайомих лікарів, які це засвідчать.

— От і чудово, — мовила вона, піднімаючись східцями. — А для цього не треба запрошувати їх до обіду?

— Ні, — відказав він, одчиняючи двері. — Я подзвоню їм і пошлю шофера по довідки.

— Отже, я хвора, — сказала вона. — Вирішено. Нехай воїнство хоч раз саме себе порозважає.

— Ти все одно поїдеш.

— Ні. Я розважатиму тебе. Тебе ж ніхто останнім часом як слід не розважав?

— Так.

— Мене теж так. Чи тут треба сказати «ні»?

— Не знаю, — відповів він, і міцно обійняв її, і зазирнув їй

у вічі. Тоді одвів погляд і відчинив двері до великої спальні. — Мабуть, таки «ні», — промовив він замислено.

Вікна були розчинені, і кімнату продувало вітром. Але тепер, коли світило сонце, той вітер був приємний.

— Та це ж таки справді як «Нормандія». Ти для мене так зробив?

— Ну звісно, люба, — збрехав він. — А ти як думала?

— Ти ще гірший брехун, ніж я.

— Зате я не такий непутящий.

— Не будемо брехати одне одному. Просто уявімо собі, що ти зробив так для мене.

— Я зробив так для тебе, — повторив він. — Тільки ти була тоді в іншій подобі.

— А міцніше обіймати ти не можеш?

— Можу, але тоді поламаю кістки. — Потім додав: — І ще для цього треба б лягти.

— Хіба хтось проти?

— Я — ні, — сказав він і, підхопивши її на руки, поніс до ліжка. — Стривай, ще тільки спущу штори. Ти собі можеш розважати воїнство. Але кухонну прислугу нехай розважає радіо. Обійдеться без нас.

— Швидше, — мовила вона.

— Уже.

— Тепер пригадай усе, чого я тебе навчала.

— Чи я не пам'ятаю?

— Не завжди.

— Завжди, — сказав він. — Де ми з ним познайомилися?

— То була випадкова зустріч. Хіба не пам'ятаєш?

— Слухай, не згадуймо ні про що і помовчмо, помовчмо, помовчмо…

Уже потім вона сказала:

— Навіть на «Нормандії» людям час від часу треба було попоїсти.

— Зараз викличу стюарда.

— Але цей стюард нас не знає.

— То знатиме.

— Ні. Ходім оглянемо будинок. Що ти намалював останнім часом?

— Вважай, що нічого.

— Не маєш коли?

— А ти як думаєш?

— Але ж ти буваєш на березі.

— Як це розуміти — «на березі»?

— Томе… — мовила вона. Вони вже перейшли до вітальні й сиділи у великих старовинних кріслах, і вона скинула черевики й водила ногою по маті, що вкривала підлогу. Ще перед тим вона розчесала йому на втіху своє пишне волосся, бо знала, як це на нього впливає, і тепер сиділа, скулившись у кріслі, і за кожним рухом її голови ті важкі шовковисті пасма злегка погойдувались.

— Хай тобі чорт, — мовив він і тут-таки додав: — Люба.

— Скільки вже ти мене кляв, — сказала вона.

— Не будемо про це говорити.

— Чому ти одружився з нею, Томе?

— Бо ти була тоді закохана.

— Не дуже поважна причина.

— А ніхто цього й не казав. І вже аж ніяк не я. Та невже я повинен ще й тепер обговорювати оті свої помилки, в яких давно розкаявся?

— Якщо я цього захочу.

До кімнати зайшов великий чорно-білий кіт і почав тертись об її ноги.