Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Він переплутав, хто з нас хто, — сказав Томас Хадсон. — Чи може, він таки має рацію.
— То оце і є…
— Еге ж. Оце і є. Бою, — покликав він.
Кіт перейшов до нього й скочив на коліна. Йому було, як видно, однаково, до кого з них іти.
— Ми можемо обидва любити її, Бою. Придивись до неї як слід. Іншої такої жінки ти ніколи вже не побачиш.
— Це той самий, з яким ти спиш?
— Так. А є якісь причини не спати?
— Ніяких. Він подобається мені більше,
— Чи нам обов'язково про нього говорити?
— Ні. А тобі не обов'язково вдавати, ніби ти не буваєш у морі, коли очі в тебе запалені від сонця, по кутиках видно білі зморшки, а волосся так вигоріло, наче ти його перефарбував…
— До того ж я ходжу перевальцем, а на плечі в мене сидить папуга, і я штурхаю всіх довкола своєю дерев'яною ногою. То от, моя люба, слухай. Я справді час від часу виходжу в море, бо малюю з натури для Музею природничої історії. Навіть війна не повинна перепиняти наукових досліджень.
— То святе діло, — сказала вона. — Гаразд, я запам'ятаю цю побрехеньку і скрізь повторюватиму її. Томе, ти справді нічого до неї не почуваєш?
— Анічогісінько.
— І досі кохаєш мене?
— Хіба я не виявив ніяких ознак цього?
— А може, ти знову граєш роль. Такого собі непохитно вірного закоханого, хоч би з якими повіями я тебе заставала. «Не. був ти, Сінаро, й по-своєму вірний мені».
— Я завжди казав, що надмірна освіта тобі не на користь. Ці вірші я переріс ще в дев'ятнадцять років.
— Атож, а я завжди казала, що якби ти більше малював І ставився до свого діла як належить, а не вигадував собі химер і не закохувався в кого попало…
— Ти хотіла сказати: не одружувався з ким попало.
— Ні. Що одружувався — це теж погано. Але ти закохувався направо й наліво, і я вже не могла тебе поважати.
— Впізнаю милу давню пісеньку: «І я вже не можу тебе поважати». Признач ціну, я заплачу скільки хочеш, аби тільки вилучити її з обігу.
— Я поважаю тебе. А її ти не любиш, правда ж?
— Я люблю тебе і поважаю тебе, а її я не люблю.
— От і чудово. Я страшенно рада, що захворіла й спізнилася на літак.
— А знаєш, я таки справді поважаю тебе, і всі твої бісові дурниці, колишні й теперішні, теж поважаю.
— І прекрасно зі мною поводишся, і виконуєш усі свої обіцянки.
— Яка була остання?
— Не пригадую. Та коли й була якась, ти її однаково не виконав.
— Чи не обминути нам цю тему, голубонько?
— Та я б залюбки обминула.
— То, може, і обминемо. Ми ж багато чого обминали.
— Ні, неправда. І на те є наочні докази. Ти вважаєш, що жінці досить любощів у ліжку. А не думаєш про те, що їй хочеться пишатися
— І не вдаю з себе дитини, як оті чоловіки, що з ними ти так любиш няньчитись.
— Якби ж то я була тобі справді потрібна і знала, що ти без мене не можеш, а не тільки чула оті твої «дай», та «візьми», та «забери, я не хочу їсти».
— Навіщо ми сюди приїхали? Вичитувати мораль?
— Ми приїхали, бо я люблю тебе і хочу, щоб ти був гідний самого себе.
— І тебе, і господа бога, і всіх інших абстракцій. А я навіть як художник не абстракціоніст. Ти б, напевне, умовляла Тулуз-Лотрека не ходити по борделях, Гогена — не хворіти сифілісом, а Бодлера — рано повертатись додому. І хоч мені до них далеко, але ну тебе к бісу.
— Я ніколи така не була.
— Була, була. А ще ота твоя клята робота. Скільки годин на добу вона забирала?
— Я б перестала зніматися в кіно.
— Еге ж, я знаю. І співала б по нічних клубах, а мене взяла б за викидайла. Пригадуєш, як ми укладали такі плани?
— Що чути від Тома?
— У нього все добре, — сказав він і відчув, як по черепу в нього перебіг той дивний колючий біль.
— Я вже три тижні не маю від нього листів. Здавалося б, матері можна вже написати. Він завжди був дуже акуратний щодо цього.
— Ти знаєш, як воно буває з хлопцями на війні. А може, десь затримали всю пошту. Часом таке роблять.
— Пригадуєш ті часи, коли він ще не вмів говорити по-англійському?
— А яку збив ватагу в Гштаді? І в Енгадіні, і в Цузі.
— Ти маєш його нові фотографії?
— Тільки ту, що є і в тебе.
— Чи не могли б ми чогось випити? Що ти тут п'єш?
— Все. що завгодно. Зараз піду знайду свого хлопця. Вино в льоху.
— Тільки, будь ласка, не йди надовго.
— Трохи смішно нам казати таке одне одному.
— Будь ласка, не йди надовго, — повторила вона. — Ти чуєш? І ніколи я не умовляла тебе рано повертатися додому. Не в тому була біда, сам знаєш.
— Знаю, — сказав він. — Я ненадовго.
— Може, той твій хлопець приготує нам і щось попоїсти.
— Може, й приготує, — відказав Томас Хадсон. Тоді мовив до кота: — Побудь з нею, Бойзе.
Ну от, подумав він. Навіщо я таке сказав? Навіщо збрехав їй? До чого всі ці перестороги? Чи я справді хочу зберегти своє горе для себе самого, як каже Віллі? Невже я справді такий?
Збрехав то й збрехав, подумав він. А як сказати матері, що її син загинув, одразу ж після того як ти знову ліг з нею до ліжка? Як сказати собі самому, що твого сина вже немає? Ти завжди мав на все відповідь. То дай мені відповідь і на це.