Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Немає на це відповіді. Тобі слід би вже знати, що немає. Ніякої відповіді.
— Томе, — почув він її голос. — Мені нудно самій, а кіт — це все-таки не ти, хоч він і уявив себе тобою.
— Прожени його на підлогу. Хлопець пішов до селища, то я дістаю лід.
— Я обійдуся й без вина.
— Я теж, — сказав він і повернувся до кімнати, ступивши з кахляної підлоги на мату. Подивився на неї і побачив, що вона сидить де й сиділа.
— Ти не хочеш
— Не хочу.
— Чому? По-моєму, так буде краще.
— Він надто схожий на тебе.
— Не в тому річ, — мовила вона. — Скажи мені. Він загинув?
— Так.
— Будь ласка, обніми мене міцніш. Тепер я справді захворіла.
Він відчув, що вона вся тремтить, і став на коліна перед кріслом, і обняв її, відчуваючи, як її тіпає дрож. Потім вона сказала:
— Ох ти ж бідолаха. Бідолаха ти мій… — А трохи згодом додала: — Пробач мені за все, що я будь-коли робила чи казала.
— І ти мені пробач.
— Бідолаха ти, і бідолаха я.
— Бідолахи ми всі, — сказав він, але не додав: «Бідолаха Том».
— Що ти можеш мені розказати?
— Нічого. Оце все.
— Сподіваюся, ми навчимося жити з цим.
— Можливо.
— Мені б тепер заридати, але всередині тільки якась млосна порожнеча.
— Я знаю.
— Таке може спіткати кожного?
— Мабуть, що так. Але нас воно більше не спіткає.
— Тепер ми тут наче в домі, де лежить небіжчик.
— Пробач, що я не сказав тобі одразу, як ми зустрілися.
— Нема за що, — мовила вона. — Ти завжди все відкладав. Я тобі не дорікаю.
— Мене так нестримно потягло до тебе, і я повівся як себелюбний дурень.
— То не було себелюбство. Ми завжди любили одне одного. Тільки багато помилялися.
— А найгірше я.
— Ні. Ми обоє помилялися. То хоч тепер не сварімося вже ніколи. — І в ту ж мить з нею щось сталося, і вона врешті заридала й промовила крізь сльози: — Ой Томмі, я оце раптом відчула, що не витримаю цього.
— Я знаю, — сказав він. — Мила моя, люба, рідна, хороша, мені теж несила це витримувати.
— Ми були такі молоді й дурні, і обоє такі гарні, і Томмі був такий гарнющий…
— Викапана мати.
— А тепер від усього того й сліду видимого не залишиться.
— Бідолашна моя, рідна, найдорожча.
— Що ж нам далі робити?
— Те, що й досі робили: ти своє, я своє.
— Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом?
— Тільки поки дме цей вітер.
— То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?
— Думаю, що Том не осудив
— Ні. Я певна, що не осудив би. А пам'ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?
— Я все пам'ятаю.
— І я, — сказала вона. — Ну чого ми були такі дурні?
— Бо, навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.
— Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.
— Ні. Правда.
— І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?
— Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.
— Довго ще триватиме війна?
— Спитай того, хто має над нею владу.
— Кілька років?
— Років зо два напевне.
— І тебе теж можуть убити?
— Ще й як.
— Тоді це ні до чого.
— А якщо не вб'ють?
— Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?
— Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.
— Справді? Це на тебе повії так вплинули?
— Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.
— На словах у тебе завжди все було гарно.
— Ось бачиш? Не заводьмося знов.
— Не буду. Ми ж у домі небіжчика.
— Ти вже це казала.
— Знаю, — мовила вона. — Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.
— І чимдалі дужче німітиме, — сказав він. — Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.
— Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, — аби тільки швидше заніміло?
— Можу, — відповів він. — Боже мій, як же я тебе люблю.
— Ти завжди любив мене, — мовила вона. — Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.
— Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.
— Він не вистрибнув з парашутом?
— Ні. Літак горів. А його, як видно, вбило одразу.
— Хочу вірити, що так, — сказала вона, — Ой, як я хочу вірити, що було саме так.
— Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.
— Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?
— Ні, — збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.