Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Від кого ти про це дізнався? Він назвав ім'я одного знайомого.
— Тоді це правда, — сказала вона. — Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?
— Ні, — відповів він як тільки міг правдоподібно.
— А нам отак і жити далі?
— Саме так.
— Чим?
— Нічим, — відказав він.
— Чи не могла б я залишитися тут з тобою?
— Навряд чи це щось дасть. Як тільки дозволить погода, я повинен вийти
— Я могла б побути з тобою, поки ти тут, а потім чекати твого повернення.
— Це ні до чого, — сказав він. — Я ніколи не знаю, коли ми повернемось, а тобі буде тільки гірше сидіти без діла. Якщо хочеш, побудь тут, доки ми підемо в море.
— Гаразд, — мовила вона. — Я залишуся доти, доки ти поїдеш, і ми будемо думати про Тома скільки захочемо. І любитися, якщо ти розважиш, що це не буде соромно.
— Томмі ніколи не жив у цій кімнаті.
— Ні. А тих, що жили, я й дух звідси вижену.
— Ну, а тепер нам справді не завадило б попоїсти й випити по склянці вина.
— По пляшці, — сказала вона. — Все-таки гарний був хлопець наш Том. А який веселий і добрий.
— З чого ти зроблена?
— З того, що ти любиш, — відказала вона. — 3 домішкою криці.
— Не збагну, де поділися слуги, — сказав Томас Хадсон. — Правда, вони мене сьогодні не чекали. Але один має чергувати біля телефону. Зараз принесу вино. Воно вже холодне.
Він відкоркував пляшку і налив у дві склянки. То було добре вино, яке він зберігав для своїх повернень додому, на той час, коли минало перше збудження. Воно приязно грало у склянці, беручись дрібнесенькими прозорими бульбашками.
— Ну, за нас, за всі наші помилки та втрати і за здобутки, які в нас попереду.
— Позаду, — мовив він.
— Позаду, — повторила вона. Тоді сказала. — Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.
— Похвальна сталість, правда ж?
— Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.
— Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.
— Що саме: те, що ти пив, чи докори?
— Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.
— Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.
— Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.
— Терпіння я маю, — мовила вона. — Але я хочу їсти. Тепер я розумію, як це люди можуть їсти на поминках.
— Кажи що хочеш, коли тобі від цього легше.
— Не турбуйся. Казатиму. А ти хотів, щоб я тільки те й робила, що за кожним словом перепрошувала? Раз перепросила — і годі.
— Слухай, ти, — мовив він. — Я ношу це в собі на три тижні довше, ніж ти, і, певне, у мене вже інша стадія.
— Ну звісно,
— Може, досить уже?
— Ні. Мені від цього легше.
— Хто сказав: «Маріє, жінок не суди»?
— Та вже певне, що чоловік. Якийсь бісів бахур.
— Хочеш послухати все до кінця?
— Ні. Ти вже мені набрид. Набрид оцим своїм «на три тижні довше» і взагалі усім. Гадаєш, коли я в нестройовій службі, а ти, бач, причетний до якихось там аж таких таємниць, що навіть спиш з котом, щоб не виказати себе…
— І ти досі не розумієш, чому ми розлучилися?
— Ми розлучилися, бо ти набрид мені. А ти завжди любив мене, і не міг не любити, і тепер не можеш.
— Так воно і є.
У їдальні, що межувала з великою кімнатою, стояв хлопець-служник. Він і раніш бував мимовільним свідком сварок, що зчинялися в цій кімнаті, і його темне обличчя щоразу аж пітніло від жалю. Хлопець любив свого господаря, любив його котів та собак, шанобливо милувався гарними жінками, і, коли в домі спалахували сварки, йому завжди ставало нестерпно прикро. От і тепер він думав, що ніколи ще не бачив такої вродливої жінки, а кабальєро чомусь свариться з нею, і вона теж каже кабальєро щось лихе.
— Сеньйоре, — обізвався він нарешті. — Даруйте мені, будь ласка. Чи не вийшли б ви на хвилиночку до кухні? Мені треба вам щось сказати.
— Пробач, люба.
— Мабуть, теж щось цілком таємне, — мовила вона й знову наповнила свою склянку вином.
— Сеньйоре, — сказав хлопець. — Дзвонив лейтенант, він говорив castellano [174] і звелів передати вам, щоб ви негайно приїхали, навіть повторити звелів: негайно. Сказав, що ви знаєте, куди і в якій справі. Я не хотів дзвонити вам до міста з нашого телефону й подзвонив із селища. Але мені сказали, що ви поїхали додому.
174
Кастільською говіркою (ісп.).
— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Дякую тобі. Зроби ласку, підсмаж нам із сеньйоритою яєчню і скажи шоферові, щоб приготував машину.
— Слухаюсь, сер, — відповів хлопець.
— Що там, Томе? — спитала вона. — Якісь погані вісті?
— Мені треба їхати.
— Ти ж казав, що, поки дме вітер, нікуди не поїдеш.
— Казав. Але це не від мене залежить.
— Я маю залишитись тут?
— Коли хочеш, залишся, почитай Томові листи, а потім шофер одвезе тебе на літак.