Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— По-моєму, це ти слушно розважив, — погодився Віллі.
— Але як ти гадаєш — чи виткнуться вони взагалі?
— Я про це знаю не більше, ніж ти й господь бог. Та хіба не ти в нас завжди розмірковуєш усе за них?
— Еге ж, — відказав Томас Хадсон. — І часом це непогано у мене виходить. Але сьогодні — ну ніяк.
— Розмірковуєш ти добре, — мовив Віллі. — Просто така нещаслива смуга на тебе насунула.
— Ми й справді могли б улаштувати там пастку.
— А тим часом ти сам вскочив у добру пастку, — сказав Віллі.
— Ну от що. Поки ще видно, їдь туди
— Оце ти діло говориш, — погодився Віллі. — Впізнаю старого Тома. Я заміную обидва люки, і дохлого німчуру, і леєр з підвітряного борту. Виявляється, голова в тебе ще варить.
— Не шкодуй вибухівки. Ми маємо її до біса.
— Я ту посудину так нафарширую, що сам господь бог туди не поткнеться.
— Шлюпка повертається, — обізвався Антоніо.
— Ну, я піду скажу Арі. Візьмемо все, що треба, й поїдемо, — мовив Віллі.
— Ти тільки себе не підірви.
— Ти тільки дурниць не говори, — відказав Віллі. — Відпочив би ти трохи, Томе. Тобі ж не спати цілу ніч.
— Тобі також.
—. Е ні, дідька. Я собі спатиму, а коли знадоблюся, збудите.
— Я заступаю на вахту, — мовив Томас Хадсон до Антоніо. — Коли почнеться приплив?
— Він уже почався, але ще не може здолати течії, що йде за вітром із затоки.
— Пристав Хіля до п'ятдесяток а Генрі нехай відпочине. І всім скажи, щоб відпочивали, бо вночі не спатимуть.
— Чом би тобі не випити, Томе?
— Не хочу. Що в нас сьогодні на вечерю?
— Великий шмат вареної риби під іспанським соусом, з чорними бобами та рисом. А от фруктових консервів уже немає.
— Я ж замовляв тоді на Конфітесі.
— Так. Але їх викреслили із списку.
— А якісь сушені фрукти є?
— Абрикоси.
— Замочи їх на ніч і даси завтра на сніданок.
— Генрі не схоче їсти зранку сушені фрукти.
— Ну, то даси йому до обіду, коли в нього добрий апетит. Суп у тебе ще є?
— Є вдосталь.
— Як з льодом?
— На тиждень вистачить, якщо не дуже багато піде на Пітерса. Чом ти не хочеш поховати його в морі, Томе?
— Може, так і зробимо, — відповів Томас Хадсон. — Він завжди казав, що хотів би бути похований у морі.
— Він багато чого казав.
— Еге ж.
— Томе, чому ти все-таки нічого не вип'єш?
— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Джин у нас ще є?
— Твоя пляшка стоїть у шафці.
— А зелені кокоси?
— Є.
— Зроби мені джин з кокосовою водою і з лимоном. Якщо є лимони.
— Лимонів багато. Там у Пітерса десь заховане його шотландське віскі, я пошукаю. Може, ти краще випив би віскі?
— Ні, знайди і замкни. Воно нам може придатися.
— Зараз зроблю тобі твоє питво.
— Дякую. Може, нам усе-таки пощастить, і вони проти ночі виткнуться.
— Я в це не вірю. Тут у мене з Віллі однакові погляди. Але можуть і виткнутись.
— Ми для них величезна спокуса. Їм же потрібне якесь судно.
— Усе це так, Томе. Але ж вони не дурні. Якби вони були дурні, ти б не зміг отак за них розмірковувати.
— Ну гаразд. Неси мені питво. — Томас Хадсон розглядав у бінокль низку острівців. — А я спробую ще
Але міркувати до ладу він уже не міг. І не тільки за них, а й взагалі. Він дивився, як шлюпка з Арою на кормі та невидимим на дні Віллі заходить за мис. Дивився, як урешті знявся в повітря й полетів на один із зовнішніх островів табунець бекасів. А потім, коли дивитися стало ні на що, взявся до питва, що його приніс Антоніо.
Він згадав про те, як давав собі слово не пити в цьому плаванні, навіть склянки коктейлю ввечері, і думати тільки про діло. Згадав, як намірявся заганяти себе, щоб увечері падати з утоми й засинати мертвим сном. Але не шукав собі виправдання ні за цю склянку, ні за порушене слово.
Я таки заганяв себе, думав він. Заганяв добряче. І сьогодні маю право випити й подумати про щось інше, крім тих негідників. Якщо вони виткнуться цієї ночі, у нас усе готове до зустрічі. А як не виткнуться, то завтра зранку, коли буде висока вода, я знов піду за ними.
Отож він помалу тягнув своє питво, холодне й чисте на смак, і озирав нерівну лінію острівців перед собою і далі на захід. Випивка завжди відмикала його пам'ять, що її він так старанно тримав тепер під замком, і ці острівці нагадали йому про минулі дні, коли Том-молодший був ще малим хлопчиком і вони разом ходили в море ловити тарпона. Тільки острови там були інакші і протоки між ними ширші.
Фламінго там не водилися, зате інші птахи були майже такі самі, за винятком хіба великих золотистих куликів, що завжди збивалися в зграї. В різні пори року кулики мали різне забарвлення — то сіре, а то чорне із золотистим полиском, — і він пригадував, як пишався Том-молодший, коли приніс додому першу пташину, яку підстрелив із своєї першої в житті одноствольної рушниці двадцятого калібру. Пригадав, як хлопчик гладив її пухкі білі грудочки й доторкався до гарних чорних плям під крильми і як потім, уже пізно ввечері, він підійшов до хлопчикового ліжка й побачив, що той так і спить, обнявши руками пташину. Він дуже обережно, щоб не збудити хлопчика, забрав у нього кулика. Хлопчик не прокинувся. Тільки ще міцніше притиснув руки до грудей і повернувся з боку на спину.
Він поніс того кулика до задньої кімнати, де стояла шафка-льодовня, і в нього було таке відчуття, наче він обікрав хлопчика. Але він старанно пригладив пір'я пташини й поклав її на гратчасту поличку льодовні. А наступного дня намалював для Тома-молодшого золотистого кулика, і хлопець забрав ту картину з собою і потім одніс до школи. Малюючи кулика, Томас Хадсон намагався відобразити його прудкість і стрімкість, а за тло взяв довгий піщаний берег з кокосовими пальмами.
Потім він пригадав, як одного разу вони були в туристському таборі. Він прокинувся рано-вранці, а Том ще спав. Хлопчик лежав на спині, згорнувши руки, й скидався на скульптурне зображення на надгробку юного рицаря. Томас Хадсон швиденько накидав ескіз, узявши за взірець надгробок, що його бачив колись у Солсберійському соборі. Він хотів згодом намалювати за тим ескізом картину, та так і не намалював, щоб не наврочити. Страх як це допомогло, подумав він тепер.