Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Що робить Ара?
— У нападі радісного збудження розбирає й чистить усе, що трапиться під руку.
— Скільки ж ви взяли з собою рому?
— Та менше як півпляшки. То була моя ідея. Ара тут ні до чого.
— Гаразд. Іди к бісу туди до нього, почистьте зброю й перевірте п'ятдесятий.
— Щоб їх по-справжньому перевірити, треба постріляти з них.
— Знаю. Але ви перевірте все, не стріляючи. І викиньте амонал, що був у казенниках.
— Оце здорово.
—
— Я радий, що ти знов дозволяєш собі трохи випити, Томе.
— Бога ради, облиш ти радіти чи смутитися з того, що я собі дозволяю і чого не дозволяю.
— Гаразд, Томе. Але мені прикро бачити, як ти намагаєшся заїздити себе, наче кінь верхи на другому коні. Чом би тобі краще не бути кентавром?
— Звідки ти знаєш про кентаврів?
— Читав у книжці. Я ж освічений, Томмі. Аж надто освічений, як на свої малі літа.
— Ти старий сучий син, але загалом непоганий, — мовив до нього Томас Хадсон. — А тепер катай к бісу наниз і роби, що тобі сказано.
— Слухаюсь, сер. Томмі, коли ми вернемося з цієї прогулянки, ти продаси мені одну з тих морських картин, що у тебе вдома?
— Не напускай мені туману.
— І не думаю. Здається, ні біса ти за весь цей час не зрозумів.
— Може. А може, й за все своє життя.
— Томмі, я багато пащекую. Але переслідував ти їх чудово.
— Завтра побачимо. Ти скажи Генрі, хай принесе питво. Хоч, по правді, мені вже й не хочеться.
— Випий, Томмі. Єдине, що може статися вночі, це звичайнісінька перестрілка, та й то навряд.
— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай принесе. І чеши вже під три чорти з містка та берися до роботи.
XX
Генрі подав нагору дві склянки, а тоді й сам скочив на місток. Він стояв обіч Томаса Хадсона і, спершись на поруччя, вдивлявся в темні обриси віддалених острівців. На першій від заходу чверті неба яскрів тонкий серпик місяця.
— За твоє здоров'я, Томе, — мовив Генрі. — Я не дивився на місяць через ліве плече.
— Це ж не молодик. Молодик був учора ввечері.
— Я знаю. Але ми не бачили його за хмарами.
— Еге ж. Як там справи внизу?
— Дуже добре, Томе. Всі працюють, і настрій бадьорий.
— А Віллі й Ара?
— Вони трохи випили, Томе, й дуже розвеселилися. Але більше не п'ють.
— Певна річ. Досить з них.
— Я чекаю, щоб почалось, — сказав Генрі. — І Віллі теж.
— А от я ні. Одначе на те ми й тут. Ти розумієш, Генрі, нам потрібні полонені.
— Розумію.
—
— Дурницю — то надто м'яко сказано, — мовив Генрі. — Ти думаєш, вони спробують уночі напасти на нас?
— Ні, не думаю. Але ми повинні бути насторожі.
— То й будемо. А що вони все-таки збираються робити, як ти гадаєш, Томе?
— Я не можу цього передбачити, Генрі. Якщо вони справді в розпачі, то, може, й спробують захопити наш катер. Якщо в них залишився радист, він міг би полагодити нашу рацію, і тоді б вони гайнули на Ангілас, а там уже просто викликали б таксі й чекали, доки їх одвезуть додому. Вони мають усі підстави зазіхати на наш катер. А може, вони й знають, хто ми такі, якщо хтось із нас забагато базікав у Гавані.
— Хто ж міг базікати?
— Про мертвих погано не говорять, — мовив Томас Хадсон. — Але боюся, що якраз він і міг під чаркою.
— Віллі певен, що він базікав.
— Він щось знає?
— Ні. Але от певен, і край.
— Така можливість не виключена. А ще вони можуть спробувати висадитись на берег і суходолом пробиратися до Гавани, щоб там сісти на якесь іспанське судно. Чи на аргентінське. Але вони дуже бояться, щоб їх не зловили, і все через оту бійню на острові. Тому я думаю, що вони можуть зважитись на якийсь відчайдушний крок.
— Ото добре було б.
— Якщо ми зможемо взяти гору, — сказав Томас Хадсон.
Але до самого ранку так нічого й не сталося. Тільки мерехтіли на небі зорі, і не вщухаючи віяв східний вітер, і дзюркотіла попід бортами катера припливна течія. Вода у протоці фосфорично світилася від водоростей, що їх зірвали з морського дна приплив та розбурхані вітром хвилі, і вони метлялися, обтікаючи катер, наче язики блідого, холодного полум'я.
Перед світанком вітер трохи вщух, і, коли розвидніло, Томас Хадсон ліг долілиць просто на дошки містка та так і заснув, уткнувшись обличчям у куток брезентової запони. Навіть не почув, коли Антоніо накрив його, разом із зброєю, клаптем брезенту.
Антоніо сам став на вахту, а коли приплив сягнув так високо, що катер загойдався на воді, він збудив Томаса Хадсона. Вони знялися з якоря й рушили далі протокою, пустивши попереду шлюпку вимірювати глибину й позначати тичками непевні місця. Припливна течія ішла тепер чиста й прозора, і вести катер було хоча й нелегко, проте не так важко, як напередодні. На тому місці, де катер сів на мілину, встромили велику гілляку, і Томас Хадсон, озираючись назад, бачив, як колихається на воді її зелене листя.