Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Еге ж, Томе.
— Уявляй собі, ніби сидиш у засідці на качок.
— Мені цього не треба, Томе.
Томас Хадсон уже лежав на дні шлюпки.
— Як тільки настане час повернутися, Ара приїде по тебе.
— Не турбуйся, Томе. Коли хочеш, я можу перебути тут і цілу ніч. Тільки нехай Ара привезе мені чогось попоїсти, ще пляшку води і, може, трохи рому.
— Він приїде й забере тебе, і ми вип'ємо трохи рому на катері.
Ара смикнув шнур мотора, і вони повернули назад до катера. Томас Хадсон
— Таке життя не для добрих малят.
XIX
Усі вони знов були на катері, і надвечірній вітер віяв прохолодою. Зграї фламінго вже покинули обмілину, хоч вона й досі випиналася над водою. У промінні призахідного сонця обмілина здавалася зовсім сірою, і на ній діловито копошився табунець бекасів. Далі тяглося мілководдя, протоки, яких не видно було за сколоченим мулом, і ген оддалік острівці.
Томас Хадсон стояв, спершись на поруччя містка, і розмовляв з Антоніо.
— Години до одинадцятої на повний приплив нема чого й сподіватися, — сказав Антоніо. — Вітер жене воду із затоки та обмілин, і я навіть не знаю, яка тут буде глибина.
— Нас зніме припливом чи доведеться тягти?
— Має зняти. Але ночі тепер безмісячні.
— У тім-то й річ.
— Місяць тільки-но вчора з'явився, — провадив Антоніо. — Зовсім тоненький. Учора ввечері ми й не бачили його за хмарами.
— Еге ж.
— Я послав Джорджа й Хіля нарубати гілля, щоб позначити прохід тичками. Ми можемо поїхати шлюпкою, проміряти глибину й розставити по фарватеру тички. Тоді легше буде вибратися звідси.
— Слухай. Коли катер знов буде на плаву, я хотів би стати в такому місці, де можна навести на той черепашатник прожектор та наші п'ятдесятки і щоб хтось на борту посигналив нам ліхтариком, якщо вони виткнуться на човні.
— Це було б найкраще, що можна придумати, Томе. Але потемки туди ніяк не підійти. Хіба що з увімкненим прожектором та зі шлюпкою попереду, щоб хтось замірював глибину, гукав тобі й ставив тички. Тільки тоді ніхто з них і носа не виткне. Нізащо в світі.
—. Мабуть, що так. Це я вдруге сьогодні помиляюсь.
— Ти помилився вдень, — сказав Антоніо. — Але то була чиста випадковість. Як ото карту тягти.
— Важливо те, що я помилився. А тепер скажи мені свою думку.
— По-моєму, якщо вони не подалися геть і якщо ми викажемо, що сидимо на грунті, то сьогодні вночі вони неодмінно спробують захопити наш катер. З вигляду ми для них не що інше, як така собі купка аматорів морських прогулянок. Я певен, що коли все те сталося, вони були далеко серед островів. А нас вони зневажають і не мають сумніву, що ми для них легка здобич, бо якщо й стежили за
— На те ми й розраховували.
— А що, як вони побачать, що сталося з їхнім черепашатником?
— Поклич до мене Віллі, — сказав Томас Хадсон.
Прийшов Віллі, досі запухлий від москітів. Але подряпини його вже трохи підсохли. На ньому були самі шорти.
— Ну, як ти, сину джунглів?
— Усе гаразд, Томе. Ара приклав мені до покусаних місць хлороформ, і вони більше не сверблять. Та які ж там кляті москіти — з чверть дюйма завбільшки і чорні, як чорнило.
— Ми сьогодні пошилися в бісові дурні, Віллі.
— Паскудство. Ми пошилися в бісові дурні з самого початку.
— Як з Пітерсом?
— Ми зашили його в брезент і обклали льодом. Навряд чи багато за нього дадуть на ринку, але день-два протримається.
— Слухай, Віллі. Я тут казав Антоніо, що хотів би підійти туди й узяти ту бісову руїну під прожектор та під наші п'ятдесятки. Але він каже, що для цього довелося б переполохати весь океан і що так діла не буде.
— Авжеж, — мовив Віллі. — Він має рацію. Це твоя третя помилка сьогодні. В мене на одну менше, і я попереду.
— Як ти гадаєш, чи спробують вони захопити наш катер?
— Ні біса вони не спробують, — відказав Віллі.
— Але ж може таке бути.
— Вони ж іще при своєму розумі. А втім, з великого розпачу можуть і спробувати. — Вони обидва сиділи на містку, прихилившись до затягнутого брезентом поруччя. У Віллі знову засвербіло праве плече, і він терся ним об брезент. — Справді, можуть, — повторив він. — Вчинили ж вони оту бійню на острові.
— Вони дивились на це по-своєму. Не забувай, що вони тоді втратили судно й теж були в розпачі.
— Ну, а сьогодні втратили друге судно та ще й одного із своїх. А може, вони любили того сучого сина.
— Цілком можливо. А то б не морочилися з ним стільки.
— Той німчура був таки молодець, — мовив Віллі. — Вислухав усю балакню про руки вгору, і гранату дав кинути, а тоді вже сказав своє слово. Мабуть, подумав, що Пітерс командир, — такий він був важний та ще й так шпрехав по-їхньому.
— Певне, що так.
— Ти ж знаєш, гранати вибухали під палубою. Вони могли їх і не почути. Скільки пострілів ти дав, Томе?
— Щонайбільше п'ять.
— І той дав коротку чергу.
— Вам тут дуже було чути, Антоніо?
— Та ні, не дуже, — відповів Антоніо. — Ми ж стоїмо не за вітром, на північ звідти, а ще острів між нами. Зовсім тихо було чути. Але я почув.
— А вони могли й не почути, — сказав Томас Хадсон. — Зате напевне бачили, як тут весь час сновигала шлюпка і як сіла набік їхня шхуна. Вони неодмінно вирішать, що то пастка. І навряд чи поткнуться до неї.