Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
І розірвав сорочку на грудях.
Хома не відповів нічого.
Він підвів зір вгору і, рухаючи губами, прошепотів слова молитви.
Ніч була холодна, і він змерз. Здригаючись від холоду й тремтячи, він щільніше загорнувся в плащ.
Він думав. Чи не має цей несамовитий хаотичний Петро рації? Може й справді він не вірить? Але, якщо він не вірить, то чому ж він іде разом з іншими, з Ісусом, разом з ним же, таким бурхливим і рвучким Петром, іде вперед назустріч своїй хисткій і непевній
І чи може, думав Хома далі, людина одночасно мати дві віри? Чи може вона вірити й не вірити разом?
Ісус молився насамоті в глибині саду.
Учні збились купкою, розгублені, поглинені одчаєм, боязкі, сповнені тривоги. Вони трусились, може, від холоду, може — від страху.
Вони дійшли до межі й агонізували.
Дехто, поборений утомою, заснув. Дехто, сидячи навкарачки, куняв, байдужий, чекаючи на загибель, як люди, засуджені на страту. Дехто безсило плакав.
Розмовляли пошепки.
Говорив Петро. Він радив, якщо їх викриють, чинити опір.
— Народ, побачивши таку наругу з Ісуса, повстане! Це буде сигналом до повстання в усій країні. Кажу вам, народ лишається на нашому боці. Брехун той, хто каже інакше. Ми повинні були закликати народ до повстання ще того самого дня, як Ісус увійшов до Єрусалиму. Та серед нас були зрадники! Серед нас були слабкодухі, що з самого початку не вірили в нашу перемогу й розкладали нас зсередини своєю невірою й сумнівами.
І всі розуміли, що мовилося про Хому.
Хома мовчав. Він сидів на пласкому камені, охопивши коліна руками. Довкола була пітьма. Сліпими очима він вдивлявся в нічну темряву.
— Ти віриш у силу, Петре! — сказав він з докором.
— А ти не віриш? — знущаючись, спитав Петро. — Так ти ні в що не віриш. Та чи віриш ти, бодай, в свою невіру?
— Я не вірю ні в силу, ні в перемогу силою! — сказав Хома.
Він провів язиком по сухих спрагнілих губах.
— Я не вірю ні в силу, ні в хитрощі. Ти поклав сподіванку на боротьбу і помилився; Юда — на згоду, й він теж помилиться, як і ти… Юда пішов домовлятись. Я не вірю, що, зофірувавши Ісуса, ми чогось досягнемо або ж врятуємо себе. Юда хитрий, але вони хитріші за нього. Вони скористаються з нього, а тоді його викинуть, як викидають на смітник зужиту ганчірку.
І тоді, відповідаючи на запитання, на закид в невіру, він сказав:
— Я вірю, тільки не в силу й хитрощі, а в безсилля!
Петро глухо заворушився, як потривожений ведмідь у своєму лігві. Усе, що казав цей Хома, дратувало його.
— Ти кажеш безглузді речі, Хомо! Ти кажеш те, що не може мати й не має жадного сенсу. Безсилля? — зауважив він іронічно: — Ти ще ніколи не казав
— Оце кажу! Ти вірив у перемогу, і віра твоя не справдилася. Я ж ладен вірити в поразку.
— Чи не вважаєш ти нас за дурнів чи за безглуздих дітей, Хомо, що ти кажеш нам таку нісенітницю?
— Це не нісенітниця! — похитав головою Хома: — Це істина!.. Це правдива наша віра в Ісуса. Лише тепер, коли ми знищені й знеможені, коли нас чекає смерть, ми наблизилися до перемоги.
З люттю, роздираючи груди нігтями, Петро вигукнув:
— Навіщо ти мучиш нас, Хомо? Ми страждаємо, а ти роз’ятрюєш нам наші рани. Ти пальці вкладаєш нам у рани наші й тішишся з того! Іди од нас! Іди, ми нічого не зробимо тобі, але я прошу тебе, йди! Не випробовуй мого терпіння, Хомо! — з погрозою, хрипким голосом застеріг його Петро: — Аджеж ти знаєш мене!
— Так, я знаю тебе, Петре! Я знаю, ти, Петре, завжди вірив в Ісуса, царя й сина Давидового. Ну, а тепер, коли Ісуса візьмуть і поведуть, і розіпнуть Його на хресті, що лишиться тоді тобі від віри твоєї? Тобі не буде в що вірити.
І між ними постало мовчання. Між ними не було вже віри.
Петро завагався.
— Ще не все втрачено. На ранок ми підемо до народу, що прийшов святкувати Пасху до Єрусалиму, ми розійдемось по країні, ми підемо до Галилеї. Ми скажемо: «Годі слів!» і ти побачиш: ми ще переможемо. Народ ще вірить у свого Месію-Царя!
— Ні, — заперечив Хома, — я не вірю в Ісуса-Царя. Наша віра в Ісуса — віра в Ісуса розіп’ятого. Переможе Розіп’ятий; зневажений здобуде царство.
— Ти блазнюєш, Хомо! Це страх затьмарює твою думку!..
І Петро підвівся і випростався. І, випроставшись, побачив те, чого вони не помітили досі.
Скрізь, з усіх боків, по схилах гори, за кущами, в глибині дерев, наближаючись, миготіли вогні.
Крик застиг на губах…
Пронизаний нестерпним болем, Петро кинувся до Ісуса, що молився.
— Учителю, нас викрили! Нас ідуть узяти!
І, здригаючись од плачу, він упав до ніг Ісусових.
Ісус схилився до його голови і легко торкнув долонею його волосся, немов це був дотик метелика.
В середині вогняного кола, що звужувалося, стояли Ісус і Його учні.
Старший із слуг наблизився до них і, тикаючи смолоскипом кожному в обличчя, спитав:
— Чи не ти Ісус, що називаєш себе царем юдейським?
— Ти кажеш! — відповів Ісус.
Брудно вилаявшись, він почав скручувати шворкою Йому руки.
Коли Петро побачив таку ганьбу, таку наругу, він не витримав. Він витяг зі згорток свого одягу схований меч і змахнув над головою слуги. Той встиг відхилити голову, і це врятувало його. Інші слуги вирвали в Петра меч, кинули на землю й били.