Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Довженко Олександр Петрович

Хитав Онисим головою. Пальцями, що підстрибували, ляснув себе по колінах.

А Сава:

— Питаєш, хто?.. Кажеш, пани. Ні, не пани, а люди! Люди сказали!.. Думав, не скажуть? Думав, нема людей? Самі пани, думав, полишилися і ти з ними?.. Ех!..

І Сава гидко вилаявся, усе презирство своє в цю брудну, в найбруднішу цю лайку вкладаючи.

І пошепки глухо продовжував:

— Чи ж не був ти я, а я ти? Чи ж не були ми обидва як браття?.. Чи ж не з тобою разом підняли ми повстання на Поділлю? Замки панські палили, костьоли руйнували, панів-ляхів

шаблями рубали, на дубах вішали, на палі садовили, на вогні живими смажили?.. А тепер, коли нас за груди взяли, за горло схопили, пальцями душать, коліном придавили, коли нам немає де й податись, уже ти наостанку продаєш мене? Панам продаєш? Врятувати себе гадаєш?..

І Сава випростався на ввесь свій зріст. Рукою потягнув за скатертину, і все, що на столі було, з брязкотом і дзвоном покотилося по долівці.

І став Сава, полковник, перед Онисимом, перед братом своїм названим, другом своїм найліпшим, заступником своїм вірним, отаманом над гайдамаками. Стояв міцний, як дуб, твердий і непохитний.

Тверезий, як ніколи, гнівно Сава казав:

— Чи ж не пішов ти з людьми і зі мною проти панів, а тепер з панами-ляхами ти йдеш проти мене й людей? Візьміть його, хлопці, — гукнув Сава на джур, — виведіть його за клуню, на дрібні шматки його порубайте й тіло його собакам викиньте, щоб воно, гидке, й землі святої християнської не поганило.

І, коли джури повернулися до хати, щоб полковникові доповісти про виконаного наказа, вони побачили, що люлька Онисимова, в шалі потрощена, лежала на долівці коло порогу, а Сава сидів за столом, голову на лікті поклавши, і на їх слова не поворухнувся.

Може, спав, зморений тривогою й утомою останніх днів, утечею, безсонням і гульнею. А може, й не спав, а так сидів, не ворушачись, сповнений одчаю й болю, і не було в світі такої міри, щоб вичерпати його журбу, щоб виміряти безодню його страждань, де гіркість поразки повстання гайдамацького пов’язалася з гіркістю втрати любого друга.

А на ранок, як тільки розвиднюватись почало, вийшов з хати і сказав до козаків, щоб коні сідлали, бо несила втриматись далі на рідному Поділлі, а треба тікати світ за очі якнайборзіш, байраками й ярами, без шляхів, по зірках і сонцю.

І хай кожен візьме в хустину грудку землі святої своєї, бо не знати, не знати, чи доведеться ще колись рідну землю побачити.

А подадуться вони тепер на Туреччину, до Молдавії, в Бендери, до гетьмана Пилипа Орлика, а той уже скаже, що тра далі робити.

II

Усе тут списане діялося року Божого 1734 в Молдавії, в місті Бендерах.

Одинадцять років перед тим прожив Пилип Орлик у Салоніках. Великою мукою було для нього це підневільне сидіння на чужині далеко від батьківщини. Але, коли року 1733 почалася війна за польську спадщину, в ньому спалахнула сподіванка. Росія й Австрія підтримували кандидатуру Фрідріха-Авґуста, сина Авґуста Дужого, курфюрста саксонського; Франція, Туреччина, Крим, Польща одстоювали кандидатуру Станіслава

Лещинського, тестя короля французького, що завжди був вірний його, Орликів, друг і протектор.

Війна одкривала для Орлика можливість, вступивши в зносини з Січовим військом, стати на чолі Січі і тоді, спираючись на запорожців, як рівновладний чинник, втрутитись у війну.

Але тільки на початку 1734 року Орлик одержав од турецького уряду дозвіл покинути Салоніки й переїхати до Молдавії, в Бендери або Кавшани.

Нарешті він мав нагоду вирватися!.. Сповнений надій, боячись спізнитися, втратити щасливу мить, він спішив назустріч фортуні… їхав нетерплячий, рвучкий, у нервовій напрузі, не даючи нікому перепочити.

У ці вирішальні дні, коли заграви пожеж багрили обрії Европи, Орлик волів бути якнайближче до України. Він гнав коня, й вітер гірських проваль розвіював поли його черкеської бурки. Він був певен, що лише простір, лише гори, ліси й ріки, лише відстань відокремлюють його від здійснення десятиліттями плеканих мрій про визволення.

Після втечі й блукань приходив поворот. Шлях, який досі вів його у вигнання, все далі й далі від України на немилий йому південь, тепер обертався шляхом на вітчизну. Кожна ріка, яку він переїздив, здавалась йому Рубіконом.

Хльостав коня. Підганяв валку. Страждав, сердився, вибухав задля кожного прогаяного дня. Іноді йому хотілося кинути все, всі вози, все майно і пуститися вперед самому з кількома лише джурами.

До Бендер він в’їхав з якимсь дивним почуттям радости, страху, чекання, неусталеної непевности. Проїжджаючи вуличками, пізнавав доми, церкви, сади, що були ті самі й разом з тим інші. Року 1709 він жив тут разом з Мазепою й Карлом, після поразки, сповнений безнадії й одчаю. Тоді, 25 років тому, Бендери були для нього початком вигнання, чи не стануть вони тепер входом у райдужну радість визволення?

На майдані він зійшов з коня, в куряві, в бруді, став на коліна перед церквою й, земні кладучи поклони, довго молився. Благав Бога, щоб з нещастя розквітла обіцянка щастя. Підвівся. поцілував двері церкви, перехрестився на схід і з просвітленим обличчям сказав:

— Нині одпущаєши раба твого!

Ще квітла на обличчі радість, ще здавалося, що шлях закінчено й прийшла година здійснень, як уже з перших слів він дізнався, що спізнився: січове військо признало або, може, ось-ось, ще сьогодні, має признати царську зверхність.

Це був тяжкий удар, який приголомшив Орлика. Йому урвався подих. Він кинувся рятувати становище, послав гінців до Олешок з листами, благаючи запорожців не робити цього кроку. Та зворотні звістки ствердили, що перед кількома днями запорожці подалися з Олешок нагору під руку цариці Ганни Іванівни. Запорізьке військо, на яке він покладав усі свої сподіванки, перейшло на бік Росії.

Орлик кляв татар і турків, які не дали йому змоги своєчасно порозумітися з запорізьким військом і затримали його в Салоніках до останнього моменту, коли вже все було пізно.