Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах
Шрифт:
«Прижиттєвий некролог».
У
70-х
роках
минулого
століття
Франція
надала
притулок
видатному
укра-
їнському
письменнику
Вік-
тору
Некрасову,
у
якого
радянський
тоталітарний
режим
відібрав
батьківщи-
ну,
обвинувативши
його
в
інакодуманні.
477
Віктор
Платонович
Не-
красов
належить
до
поко-
ління
учасників
Другої
сві-
тової
війни
і
однієї
із
самих
кривавих
її
битв
—
Сталін-
ґрадської,
яка
тривала
200
днів
бої в цій битві він правдиво розповів у книзі «В окопах
Сталінґрада», яку переклали багатьма мовами світу.
Віктор Некрасов народився 17 червня 1911 року в
місті Києві в родині банківського службовця Плато-
478
на Феодосійовича (1878-1917) і лікаря Зінаїди Мико-
лаївни (1879-1970) Некрасових. Його мати, до шлюбу
Мотовилова, була родичкою матері поетеси Анни Ах-
матової, яка по материнській лінії теж була з роду Мо-
товилових. Брат Микола був на одинадцять років стар-
ший за Віктора. Дитинство братів проходило в Лозанні
(Швейцарія) і в Парижі, куди родина переїхала після
того, як Зінаїда Миколаївна закінчила медичний фа-
культет Лозаннського університету.
У 1915 році родина повернулася до Києва. Невдов-
зі помер батько (1917), а в часи Громадянської війни
трагічно загинув старший брат Микола. У цей період в
Україні були безперервні
лими, петлюрівцями, махновцями. У містах і селищах
багаторазово змінювалася влада, проводилися обшуки,
арешти і розстріли. У 1919 році Микола, який постійно
жив у Франції, знаходився у далекого родича в Мирго-
роді. Коли місто захопили червоні і почалися обшуки, у
Миколи знайшли французькі книги. Вирішивши, що він
шпигун, його зашмагали шомполами і кинули в річку.
Після закінчення залізничнобудівельної профшко-
ли Віктор працював на будівництві Київського заліз-
ничного вокзалу. Його почали будувати за проектом
київського архітектора Олександра Матвійовича Вер-
бицького у 1929 році. Віктор пишався тим, що приймав
участь у будівництві вокзалу, любив його і вважав од-
ним із найкращих вокзалів країни. У ці роки його захо-
плювала не тільки архітектура, але й театр.
Після закінчення архітектурного факультету Київсь-
кого будівельного інституту (1936) і Театральної студії
при Київському театрі російської драми (1937) він до
479
початку війни якийсь час працював архітектором в Ки-
єві, а потім актором і театральним художником у теа-
трах Києва, Владивостока, Кірова і Ростова-на-Дону.
Війна застала його в Ростові-на-Дону, де він працю-
вав у театрі. Звідси у серпні 1941 року Некрасов пішов
у діючу армію. Воював в Сталінґраді, Україні і Польщі.
Був командиром взводу, інженером полку, заступником
командира саперного батальйону. Двічі дістав тяжких
поранень і у 1944 році був демобілізований за інвалідні-
стю в званні капітана. За бойові заслуги нагороджений
медаллю «За відвагу» і орденом Червоної Зірки.
Після демобілізації спробував вступити до аспіранту-
ри Київського будівельного інституту, але зазнав невда-
чі і з березня 1945 року почав працювати завідувачем
відділу в газеті «Советское искусство». Перебуваючи у
Київському окружному шпиталі на лікуванні після дру-
гого поранення, почав писати повість «В окопах Сталінґ-
рада». Про повоєнні роки життя в Києві він писав: «Ні на
що не нарікаю, ні на що не скаржусь. Ну, яке я маю пра-
во скаржитись, якщо, відсурмивши весь Сталінґрад від
першого до останнього дня, залишився живий. І дійшов
до самої Польщі, і повернувся до рідного Києва, і обійняв
маму. . розцілував її... і прожив з нею ще двадцять п'ять
років! Подумати тільки — двадцять п'ять років! Не кож-
ному випада таке щастя. А на мене ось, звалилося».
У 1946 році повість «В окопах Сталінґрада» була опу-
блікована в журналі «Знамя» під назвою «Сталінґрад»,
а у 1947 році її відзначили Сталінською премією. При
цьому премію свого імені присудив сам Сталін. Чому?
Загадка! У книзі «Записки зіваки» Некрасов пише: