Украинка против Украины
Шрифт:
"Заслугою Драгоманова стало видання у Женеві у 1878–1882 рр. першого політичного українського часопису — журналу "Громада". Метою видання, вільного від цензури, став не лише розвиток самосвідомості українців, а й їх ознайомлення з ліберальними та соціал-демократичними теоріями, що побутували на західноєвропейських теренах… Драгоманов обгрунтував програму федералізації Росії… Ідея Драгоманова про необхідність активізації політичного українського руху не знайшла відгуку у середовищі української інтелектуально-політичної еліти… Результатом полеміки, суперечок і взаємних звинувачень, що летіли від громадівців до Драгоманова й у зворотньому напрямі у 1886–1887 рр., і став розрив стосунків. Як писав сам Драгоманов, після 1883 р. "я став demode (немодним) навіть у більшості своїх попередніх друзів, став вважатися за людину наївну і притому, небезпечну через радикальний і навіть "революційний" характер свого лібералізму. Реакційне спрямування і відраза до мене проникли і в українські гуртки" (7, 127).
Христианство как таковое он вообще не принимал "за фактично національну віру" украинцев: "Коли взяти пам’ятники "народної мудрості" — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію,
5.4. Русскоязычный отец Украинки
Петр Косач (1841–1909) также был настороен оппозиционно: "у 1859 році вступив до Петербурзького університету… За участь у студентських заворушеннях був виключений з другого курсу" (11, 359).
"Багато студентів покарали, в тому числі й батька". Кара была такая: "Приїхав до Києва і поступив до Університету Святого Володимира на правничий факультет. У 1864 році захистив ступінь кандидата законознавства… Ще навчаючись у Києві, Петро Косач увійшов у товариство української "Громади", працював у недільних школах, видавав "метелики" (популярні книжечки українською мовою)… З того часу проблеми, болі й надії української інтелігенції увійшли в його кров і плоть. Серед товариства української інтелігенції зустрів свою майбутню дружину, сестру Михайла Драгоманова красуню Ольгу… Хоч усе своє свідоме життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими виразами, словами, принаймні в усному мовленні… Був, як на ті часи, людиною досить забезпеченою. Однак майже всі чималі кошти він віддавав на українські громадські справи… Фінансував більшість видань дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка). А також українські періодичні часописи, альманахи" (11, 359). Сестра Украинки Исидора писала: "Батько мій — Петро Антонович Косач — мировий посередник першого призову по скасуванні кріпацтва в Росії" (11, 303). Кто же "призвал" папу на это благородное поприще? Известно кто: русский царь Александр Второй Освободитель. Сестра Ольга вспоминала: "Батько 1865 р. був призначений секретарем Київського губернського по селянських справах присутствія: з того часу все життя служив по тих справах. 1866 р. був призначений предсідателем Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників. Посади мирових посередників утворено в царській Росії по визволенні селян з кріпацтва. І мирові посередники за буквою закону мусіли бути за посередників поміж поміщиками та селянами, обстоюючи інтереси останніх щодо нарізки землі та дбаючи про полюбовне вирішення суперечок. Суперечки ці розглядалися на засіданнях з’їзду мирових посередників" (11, 52). Биограф поясняет: "Інститут мирових посередників та їх повітових з’їздів було введено у зв’язку з реформою 1861 р. Їм належала адміністративно-судова влада в повітах. Крім того, вони здійснювали нагляд за селянами, розмежовували поміщицькі та селянські земельні наділи й складали уставні грамоти. Мирові посередники розглядали чиншові справи та про викуп селянами землі у поміщиків" (7, 182). Таким образом, отец Украинки всю жизнь реализовывал благую волю царя. И за это получал немалые деньги. Однако для всего семейства не было врага большего, чем русский царь.
В 1878 г. Петр Косач был переведен в Луцк на ту же должность. В воспоминаниях сестры Ольги этот факт выставляется очередной репрессией царизма: "Батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його "українофільство" та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 р., з емігрантом, батьковим другом, а материним братом Михайлом Петровичем Драгомановим" (7, 63). Но современные биографы другого мнения: "Сьогодні про переїзд сім’ї Косачів до Луцька висловлюються й інші припущення. Зокрема те, що Косач сам був зацікавлений у тому переході спочатку до Луцька, а потім і до Ковеля, оскільки неподалік останнього, в Колодяжному, на той час уже закладався родинний маєток. Відтак наближення місця роботи Петра Антоновича до Колодяжного було дуже бажаним для сім’ї" (7, 65). И никаких репрессий. Но ненависть все равно оставалась.
Например, у Михаила Драгоманова был единомышленник и близкий приятель (отец жены брата Украинки) Судовщиков: "Якось там на вечірці навесні 1866 р., коли розійшлися відомості про замах на Олександра II, Судовщиков висловився з цього приводу: "Хоч би гірше та інше!" (11, 61). Так звучит девиз всех революционеров. После убийства Александра II они стали охотиться на его сына. В 1887 г. в Париже на жизнь Александра Третьего покушался польский эмигрант А. Березовский. В это время Александр Ульянов сотоварищи готовил цареубийство в Петербурге. И в этом же 1887 году мать Украинки по литературным делам пишет к И. Франко: "Що Ганна Барвінок не "злупила" нічого за своє оповідання — дуже добре! Се приємна несподіванка для мене! Але нащо то оповідання, як Ви кажете, "підвіяне царофільством"? Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни, що носи многих не можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого вінка (альманах "Перший вінок"). Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!.. Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство, цілком не вдобряю, і коли будуть лаять діток за те,
Итак, выполняя благую волю русского царя, отец Украинки сделал неплохую карьеру. Но жена его буквально дышала ненавистью к царю. Папа, естественно, не мог и пикнуть против. Такое состояние в науке называется расщеплением личности. "З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі щедрінські "иносказания", так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна". Ему здесь и карты в руки. Ведь он сам был одним из тех чиновников, которых безжалостно высмеивал Щедрин. О. Пчилка писала: "В Луцькому по службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою…" Очевидно, именно о таком образе действий в народе говорят: "Держать фигу в кармане". В таком неудобном положении отец Украинки и прожил всю жизнь. Забужко пишет про "славнозвісну радянську "соціальну шизофренію" (10, 604). Но, оказывается, некоторые страдали от этой болезни еще задолго до революции и без советской власти. А бывает еще мировоззренческая шизофрения. Ее Забужко обнаружила у самой Украинки (см. выше).
"Зі спогадів старих селян Ковельщини видно, що "пан" (П. Косач)… на відміну від дружини, з "народом" не пінібратствував, доброчинствував же йому недемонстративно, "не словом, а ділом": напр., завдяки йому "за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати" (10, 132).
5.5. Мать украинского национализма
Так величает Пчилку Забужко: "Про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — "королеву-матір", Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона "мати Лесі Українки", — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються сказати навіть "найпоступовіші" політичні історики" (10, 427). Но вот, наконец, некоторые отважились. Та же Забужко называет ее матерью авторитарной: "…Хоч би якою авторитарною матір’ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!)…" (10, 124). В сумме получается "авторитарная мать украинского национализма".
Биограф сообщает: "З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом, упевненою в собі особистістю… Д. Донцов написав: "мало було тоді таких, що думали більш незалежно", що "до тих немногих" належала й Олена Пчілка… Вільнодумство відтак у кожному новому поколінню Драгоманових виявлятиметься все з більшою й більшою силою" (7, 39). Эту закономерность отметил еще Достоевский в "Бесах": каждое новое поколение революционеров оставляет предыдущее далеко позади и устремляется все дальше и дальше по направлению к зияющим высотам.
Ольга Драгоманова "за дитячих років весь час перебувала в батьківській садибі, де й дістала початкову освіту. По смерті батька (1860) дівчиною заопікувався брат Михайло. На початку 1864 року він її забрав з собою до Києва, де й вмістив до "зразкового" пансіону пані Нельговської, в якому мусів навзамін давати безоплатно уроки. Ольга Драгоманова вчилася добре, в усякому разі винесла з пансіону непогане знання французької й німецької мов. Закінчивши науку, дівчина оселилася у брата Михайла, ввесь час перебуваючи під впливом його й української "Громади" й тоді вже захоплюючися українською етнографією. За допомогою брата вона написала декілька фельєтонів до петербурзьких газет і разом з братовим приятелем, Михайлом Старицьким, почала перекладати українською мовою казки Андерсена з французької мови. Одружившися і переїхавши на постійне проживання до Новоград-Волинського, Ольга Петрівна дуже багато читала, особливо з старої грецької мітології й загальної географії, перекладала дещо українською мовою з французької та німецької мов" (11, 57). Биограф добавляет: "Українськістю, так би мовити, Ольга дихала, всотувала її в себе зі своїх найранніших років… Почуті легенди та міфи, казки й забобони входили в дитячий розум "як цвяшки" й назавжди залишали не тільки в свідомості, але й у душі особистості помітний слід. Але поруч "української течії", української народної стихії існувала "московська течія", що "починала боротьбу" з українством із самого дитинства, "вдиралася в життя з самого народженя" (7, 39).
Пример "московского течения" — русскоязычный отец Ольги Драгомановой. Другой пример — ее русскоязычный муж. Именно для того, чтобы скомпенсировать это зловредное "течение", она уже сознательно настойчиво вбивала такие же "гвоздики" ("легенди та міфи, казки й забобони") в головы своих детей: "Олена Пчілка тим самим започатковувала у власній сім’ї культурні традиції, відмінні не лише від традицій сім’ї свого чоловіка, але й від традицій сім’ї, з якої вийшла сама. Тож якщо, приміром, листування зі своєю матір’ю — Єлизаветою Драгомановою — вона здійснювала, за рідким винятком, російською, то Лесині листи до "любої мамочки" писалися вже тільки українською" (7, 49). Поэтому подруга Украинки Людмила Старицкая справедливо писала: "Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку" (7, 53). И даже еще раньше.