Украинка против Украины
Шрифт:
"18 липня 1869 року Косачам народився син Михайло, а 13 лютого 1871 р. — дочка. Перед її народженням Ольга Косачева ввесь час працювала, перекладаючи з німецької мови українською твори Шпільгагена. Пологи були цілком нормальні. Дитину названо Ларисою" (11, 57). Шпильгаген — это символично. Украинцам тогда явно не хватало произведений Шпильгагена. Из истории всемирной литературы узнаем, что "в технике его романов многое напоминает Эжена Сю и эпигонский романтический французский "жестокий роман"… писатель чаще всего просто заимствует романтические штампы". Эжен Сю прославился "Парижскими тайнами", а Шпильгаген специализировался на тайнах берлинских: "Главная заслуга Шпильгагена (и секрет его успеха у современников) — умение оперативно откликнуться на веяния времени, отразить столкновения разных политических концепций, которые хотя подчас и носили преходящий характер, однако в те годы были злободневны… Его романы пользовались популярносью у современников, и прежде всего в "прогрессивных" кругах. Мировоззрение писателя не отличалось ни последовательностью, ни самостоятельностью… сочувственно изображал сторонников социалистических
У героев Достоевского всегда трудное детство. Так было и у Ларисы Косач. Проблемы начались уже на первом году жизни. О них рассказывала ее мать. Летом 1891 года в семье Косачей гостило семейство И. Франко, который осенью писал к матери Украинки: "Ми обоє з жінкою дуже турбуємося станом Вашого здоров’я, шановна пані. Від’їжджаючи жінка покинула Вас недужою і боїться, чи турботи, які причинили Вам наші діти, не пошкодили Вашому здоров’ю. Будьте ласкаві, напишіть нам хоч кілька слів". В ответ О. Пчилка писала: "Діти Ваші мене не клопотали. Одно мене журило, се здоров’я Петруся. Скажу Вам по правді, от же я боялася, щоб він не помер у нас замість того, щоб поправитись; думаю й тепер, що лиш якимсь чудом зостався він живим. Ви втішилися тим, що у Петруся не сухоти, а тілько англійська слабість. Отже, по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті…" Это письмо родителям, которые благодарят за помощь, после отдыха в деревне привезли своего Петруся домой и продолжают старательно заниматься его здоровьем. Странное письмо… Очевидно, не зря публикаторы письма Пчилки к Украинке опустили то место, где говорится о бедном Петрусе (см. раздел 4.6).
Дальше — больше: "…Принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчувати життя недолугій дитині. Дай боже, однак, щоб Ви з своїми помічними заходами коло бідолашного Петруся були щасливіші, ніж я коло Лесі! У всякім разі я рада, що Ви не проклинатимете побит у Колодяжному, бо якось вивезли Петруся звідси живого, увесь час я дуже боялася, щоб не вийшло інакше".
О том, как мать "виратувала" дочь на первом году жизни, вспоминала сестра Украинки Ольга: "Коли народилася Леся, то мати наша заслабла на тяжку анемію і мусила серйозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей (синові Михайлові було півтора року), а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла… Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз у раз їздити в службових справах, і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того як під час пробування вдома налагодив було її годування. Врешті батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті осягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а зовсім одужала та поправилася". Но вот вопрос: а где же в это время находилась мать? Многие биографы об этом скромно умалчивают, но прогрессивная Забужко режет всю правду-матку: "пані Косачева… могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись "од анемії" (мовою сучасної медицини — од постпологової депресії)" (10, 429).
Немного погодя — опять Италия. Сестра Ольга писала о путешествии 1872 года: "Весною чи літом Лесина мати поїхала на довший час до брата М. П. Драгоманова за кордон у Фльоренцію (з Лесею і її братом малими залишилися батько і бабуня та тітка Олександра Косач). Мати їздила з братом до Риму, з братом і братовою до Помпеї. В листопаді Лесина мати, вертаючись додому од брата з-за кордону, зупинялася на 8 днів у Відні. Там вона познайомилась з Мелітоном Бучинським, якому М. П. Драгоманов доручав "наставити її у Вашій столиці на путь істини". Бучинський познайомив Лесину матір з галицькими відносинами, справами. Своїм органічним і свідомим українством інтелігентної людини зробив велике враження на неї… На Бучинського своєю відмінністю від тодішніх галичанок і німок О. П. Косач справила теж сильне враження. Він написав про неї, що це "ein herrliches Weib" (чудова жінка), що вона його "ідеальна приятелька" (30, 26). Разобравшись "з галицькими відносинами, справами", ein herrliches Weib (великолепная женщина) вернулась в семью. Но своего "идеального приятеля" не забыла. "В уривку з оповідання "Товаришки" (збірник "Перший вінок", Львів, 1887) про знайомство Люби з Бучинським у Відні є, між іншим, такі слова: "Коли вони (Люба і Бучинський), вітаючись привітно, ласкаво стискають одне другому руку, то не залицяння об’являється в тому: то братерськи вітається галицький Русин з сестрою Українкою". Уривок той кінчається так: "Люба виїжджає з Відня. Бучинський провадить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказав їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще за одну послугу і що коли вона вернеться додому з міцнішими національними "переконаннями", що й цим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним щиро, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро-безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!" (30, 26). Да, редкий человек способен "так щиро-безкорисно" позаботиться о сестре своего соратника. Да еще укрепить ее "національні переконання". Т. о., не только дядя Украинки величал себя "ми — Українець", но и ее мать — "сестрою Українкою". У этого ребенка была одна дорога: в Украинки.
В
Даже преисполненная всевозможной "пошани" Кармазина не выдержала правдивых слов своего кумира и назвала это письмо: "щось відразу просто незбагненне" (7, 141). Но и со второго раза в голову ничего подходящего не приходило. Тогда она подумала-подумала и, за неимением мыслей, выразила свои чувства большими буквами: "ЗВИНУВАЧУВАЛА СЕБЕ, ЩО ВРЯТУВАЛА? (І це говорила МАТИ?!!). КРАЩА ДОЛЯ — СМЕРТЬ?.. (Своїй дитині?!! Але як же їй бачити ті нескінченні страждання й страждати, ніяк не менше, самій весь вік поруч? Страждати від безсилля…). МОРАЛЬНІ СЛАБОСТІ?..(що робить людину людиною). А ЯК ЖЕ УКРАЇНА — БЕЗ НЕЇ?" (7, 142).
Дочь Ольга так характеризовала мать: "Нам у дитинстві здавалося, що кращої, добрішої, розумнішої за маму на світі жінки нема. Аналізуючи її розумом і свідомістю дорослої людини і наскільки можу "збоку", а не як дочка, думаю, що схарактеризую досить вірно, коли скажу все наступне. Лесина мати була дуже розумна, горда, певна себе і певна в правості своїх думок і переконань людина, тверда й уперта в переведенні в життя того, що уважала за потрібне. Дуже небезстороння (коли кого любила, то прощала йому багато чого, кого не любила, то знаходила в ньому й неіснуючи вади), дуже ревнива, недовірлива (напр., була переконана, що про правдиве відношення до себе в когось можна довідатись, лише ненароком почувши чи прочитавши його думку), добра загалом, але могла бути жорстокою і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила. Як Ніоба, зарозуміла на своїх дітей, і хоч сама часами могла дуже їх "коренити", але не терпіла критики-догани на їх адресу від інших людей. На великий жаль, мала серед своїх (шістьох) дітей любиміших і менш любимих. Жіночого домашнього господарства не любила, не вміла його провадити і не провадила, так само і дамського рукоділля не робила, але могла спекти чудову паску "бабущину", або скраяти і приладувати до пошиття штуцерну дамську сукню. Ніколи не була "радикалкою-нігілісткою", і, бувши вродливою жінкою замолоду, одягалася і зачісувалася як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще" (11, 32).
Т. о., детей воспитывала мать "горда, тверда й уперта, небезстороння, дуже ревнива, недовірлива, зарозуміла; інколи жорстока і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила". Ее любимцем был первенец Михаил. На него возлагались особые надежды. Он был, так сказать, орудием в национально-освободительной борьбе. Забужко пишет: однажды мать попросила "припровадити до неї провідного, на-тоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії… Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому "малий Михась навіть переспорив Іловайського", видно з її "Автобіографії", де вона з гордістю переповідає цей епізод. Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда "оцінити мізансцену": з одного боку, Д. І. Іловайський — один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з "русской истории", чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої, котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії… — історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник "жидів" і "інородців". З другого ж боку — на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на "русскую историю" за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, — і в зайшлій між цими двома дискусії (sic!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: "О, это у вас растет какой-то дока", — а хлопчик ще й відмовляється від такої чести ("Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины"), либонь відчувши з маминого настрою, що це "екзамен" не йому, Михасеві, і справді — це Пчілчин поєдинок з її багаторічним, в особі Іловайського, противником — імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це її перемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія "великій Матері" (10, 431).
Вот, например, она пишет сыну (1896) из Киева в Тарту как будто на тот свет: "Дорогий Мака! От і зібралась написать до Тебе, але не пишеться, бо нічого доброго не можу Тобі написати. Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене одлітають і нікоторої охоти не маю писать ні до кого, навіть до Тебе. Врешті, взагалі мало маю "охоти" писать до Тебе, бо теж пишу Тобі на той світ неначе. Ти теж дедалі все менше і менше здаєшся мені живий для мене, у понятому Тобі смислі. Ти од нас одірваний, перерваний — осталась лиш полоска якоїсь шкурки не перервана й то мов тільки на те, щоб вона боліла, щоб через неї ішла боль. Ти плачеш, читаючи наші листи, ми плачем, пишучи їх. Тільки всього. Ти розважить і помогти не можеш нам, а ми — Тобі. Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо і діти її покоченіли на смерть, і вона сама закореніла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!"