Украинка против Украины

Деревянко Константин Васильевич

Все святыни его находились на Западе, но круг интересов был ограничен только "поступовими" тенденциями: "Перебування в Західній Європі остаточно переконало мене, що саме європеїзм або космополітизм, який не заперечує часткових національних варіацій спільних ідей і форм, і є ліпша основа для українських автономних прагнень і що тепер будь-яка наукова, як і політична, діяльність повинна бути заснована на інтернаціональному фундаменті… При зустрічах з молоддю "радикального" й українського напрямку я завжди говорив, що не розумію їх поділу, оскільки за обставин України, "тут поганий той українець, який не став радикалом; і поганий той радикал, який не став українцем"… Будучи соціалістом за своїми ідеалами і переконаним, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовості і при високому розвитку мас, а тому і досягаєміше за допомогою розумової пропаганди,

ніж кривавих повстань… Одержати політичну свободу в Росії українська нація, на мою думку, може не шляхом сепаратизму, а тільки разом з іншими націями й областями, шляхом федералізму".

В качестве образца для России ему виделась Швейцария: "У рамках автономії земських одиниць я вважав і розв’язання національного питання у Росії, висловлюючись… за таке розв’язання національного питання, яке наприклад, існує в Швейцарії (де ні вся країна, ні навіть кантони зовсім не розділені за расовим прнинципом)". Всеми силами он желал "заманіфестувати поступове українство, новоєвропейське, космополітичне по думкам та національне по формі, по грунту". Как мы помним, все годы советской власти украинскую культуру также пытались сделать "поступовой": социалистической по содержанию и национальной по форме.

* * *

Когда он скончался "од розрива аорти", Украинка как раз находилась в Софии. "Постало питання, як бути з похороном. На завваження Лесі, яка добре знала дядькові погляди, що, зрозуміло, похорон має відбутися без жадної релігійної обрядності, Шишманов, який з нею вдвох порядкував усім, зауважив, що болгарське право не визнає нерелігійного похорону. Отже, знаючи, як небіжчик ставився прихильно до протестантського релігійного руху, вони вирішили поховати його за цим обрядом" (11, 97). Протестантское религиозное движение он противопоставлял православию только из политических соображений. Забужко пишет: "Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України "третій шлях" духовного розвитку, альтернативний і "духовбивчому" офіційному православ’ю, — котре ненавидив не менш палко, ніж згодом його небога, — і матеріалістичному "нігілізмові" контівського та марксівського штибу" (10, 347). Украинка хорошо знала мировоззрение дяди, поэтому и считала, что "похорон має відбутися без жадної релігійної обрядності". Сама Забужко называла Украинку "вишколеною на позитивістський лад "людиною наукового світогляду" (10, 221). Кто же ее вышколил на позитивистский лад, если не дядя со своей сестрой?

Сын Драгоманова Светозар вспоминал: "Леся Українка після промови представника студентства над могилою М. Драгоманова, в якій було висловлене прокляття царському абсолютизмові, вона мужньо наблизилася до промовця й потиснула йому руку. Вона не зважала на те, що серед присутніх були агенти того абсолютизму, які могли передати, куди слід, про її мовчазний, але тим самим гучний виступ". Кто виноват в смерти любимого дяди? Двух мнений быть не может: конечно, царизм.

Он же говорил и о завещании отца: "Сей заповіт не написаний, тексту його ми не маємо. Але вона чула його в Софії з уст товариша, друга, вчителя й дядька і вірно виконувала його в своєму житті і в своїй творчості". Через год после смерти дяди она просила у его дочери: "Люба моя Лідочко! Отримала я посилку з Болгарії… Там не все, про що я просила. Там, наприклад, нема "Tyrannicide" (Тирановбивство). От сим останнім я дуже інтересуюсь і повторяю, що я, коли треба, перешлю сю книжечку назад, переписавши і переклавши. Коли нема способу передати просто з Болгарії, то, будь ласкава, пошли Павликові, а він легко може передати мені таку маленьку річ, як "Tyrannicide". Такие маленькие вещи и переводила Украинка "на українське".

Драгоманов учил всех и всему. "Як свого часу сформулював запитання Микола Євшан, чи можна взагалі говорити про Драгоманова як про літературного критика, адже, властиво, він не був критиком, як не був "ані вченим, ані публіцистом", лише "усім нараз і то всюди, у кожному творі" (7, 98). "Намагаючись провести українське письменство дорогою європеїзації, він вказував на те, що література має віддзеркалювати реалії життя, як, наприклад, французька. Крім того, не радив він відвертатися й від літератури російської, яку поціновував за те, що "свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм зародився на Україні перше зовсім не на нашій етнографічній мові", але російською…

Крім того, перша "поетична проба зв’язати європейський лібералізм з історичними традиціями українськими" була зроблена не українцем, а великоросом — Рилєєвим — у його думах… Драгоманов високо поціновував твори Пушкіна й Лермонтова: "Підіть в сім’ї українські і подивіться, чи можуть там батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченку без Пушкіна і Лермонтова? І не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!" Однак, віддаючи належне росіянам там, де вони на це заслуговували та були тим корисними й для української нації, Драгоманов водночас бажав, щоб українці все-таки "черпали культуру прямо із європейських джерел", а не з сучасних "московсько-петербурзьких водовозних бочок". І з сумом зауважував у листі до В. Антоновича, що "земляки в гарячі хвилини потрапляють не лише на петербурзькі бочки, але навіть прямо на московські лайноочисні ящики" (7, 101).

В это время творили Достоевский и Толстой, писатели высшего мирового уровня. Но он видел преимущественно "лайноочисні ящики". Такая уж оптика была у этого человека. Такому не угодит никто: "М. Драгоманов критикував українську поезію, що "майже не обновляється новими мотивами", а переспівує Шевченка, та й то "переважно його козакофільство й формальний націоналізм"… Не жалів він критики й на адресу своєї рідної сестри, Олени Пчілки. В одному з листів до неї він, зокрема, писав: "Удивительно, как это люди сорок лет не могут выскочить из-под "Тополи" и проснуться от "Причинних". Но еще более удивительно, как это люди не наберутся ни вкуса, ни самоуважения, чтобы не издавать "Луны" (украинский альманах на 1881 год) и "Суженой"… Но пусть уже Нечуй никогда вкусом не отличался… Старицкий тоже, а Конисский, сей, очевидно, теперь leader Киевского украинофильства, который заставит плакать и о Чубинском — и безвкусен, и необразован и ничем не занят.

Но как же "Пчілка", насекомое, которое й світу бачило, літаючи, вкус обязанное иметь уже по самому званию своему и занятое делом действительно медоносным, — азбукою, — могла унизиться и до писания, даже думанья о такой во всех отношениях пошлости, как "Сужена"? (7, 102). Кто бы мог подумать, что Нечуй-Левицкий и Старицкий никогда не отличались вкусом, а Конисский был еще хуже Чубинского? И этот самый Конисский — "теперь leader Киевского украинофильства". "Теперь", т. е. после их конфликта с Драгомановым.

"Сестра, напевно, ображалась, але її листів, в яких би вона перечила братові, не залишилось. Однак про те, що образа з її боку все-таки була, можна судити, читаючи одне з наступних драгомановських послань, датоване червнем 1886 р.: "А выражения у меня сильные выливаются именно от того, что я ценю тебя высоко и не могу не плакать при виде того, как ты, — и значит тем паче целый слой людей, — "переконищились", добровольно удалиться за 50–60 лет назад не только от Европы, а даже образованной кацапии, — это называется "культурничество" (7, 102). "Образованная кацапия" в это время дала Толстого и Достоевского. А кого Европа такой же глубины?

Племяннице дядя писал: "Моя думка завше одна: твоя муза розумненька і тепленька дівчина, та шче молода, мало бачила світу і картин не набралася… Люди з неї будуть непримінно, а надто коли вона буде критично дивитись на доморощену премудрість" (7, 102). Не Пчилка ли имелась в виду? Или, может быть, "Киевское украинофильство"? Вот Украинка "переклала з "Великої французької енциклопедії" статтю французького вченого Моріса Верна "Біблія або Старий завіт". Перевод вышел во Львове. Дядя недоволен: "Прочитавши твій переклад в печаті, бачу, що в ньому чимало церковних слів і московитизмів. Але ж ти мову українську собі виробила. Так то і єсть, що всі ви виробили мову, — та бідну, як тісний круг ідей, в котрім всі ви крутитесь. А прийдеться вийти з него, — і нема набою. Ще один резон — налягти на переклади "знатных иностранцев", замість тим способом добиватись у Львові помпадурства серед дурнів".

В другой раз она оправдывалась в своем подозрительном интересе к "кацапщине". Написав о своих претензиях к натурализму Золя, продолжала: "За це ж я не люблю й Толстого, та ще за його містицизм. Я ж, як нарошне, читала більш усього його остатні твори, в котрих, окрім чортів та ангелів, нічого не видко, або само тільки страхіття, як наприклад, "Смерть Ивана Ильича". "Власть тьмы" мені теж зовсім не подобається, отже я й просила прислати її не для того, щоб я так уже кохалась у Толстому, а для того, щоб побачить, як може вийти така крайня кацапщина у франзузькому перекладі".