Украинка против Украины
Шрифт:
Рабинович работал в газете "Вольное слово", история которой такова: "Улітку 1881 р. "Священна дружина", яка виникла як реакція промонархічних сил Російської імперії на вбивство Олександра II, вирішила боротися з революціонерами новими, нетрадиційними методами. Вона направила за кордон свого члена Аркадія Мальшинського для видання газети, котра б виступала проти терору як форми боротьби.
А. Мальшинський зустрічався з визначними політичними емігрантами (П. Лавровим, П. Аксельродом, М. Драгомановим та ін.) і за співпраці з Михайлом Петровичем видавав у Женеві "Вольное слово". М. Драгоманов вважав газету органом Земського союзу — таємної російської антиурядової організації. Але його опоненти переконані в тому, що ця газета фінансувалася "Священной дружиной", тобто добровільною російською поліцією, ще й стверджують, що Михайло Петрович знав справжню мету видання". Сам Драгоманов "писав, що редактор "Вільного слова" йому чужа людина і як літератор — досить слабкий, що згодився він співробітникувати за певну платню і з умовою писати що схоче, а "для мене дуже важно мати катедру,
"Михайла Петровича називали "новим Герценом", який полемізував із російськими лібералами з позицій революційної демократії. Діячі революційного народництва А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський вважали такого Драгоманова не просто спільником, а й учителем. Але коли він розкритикував їхні погляди на українське питання, то перетворився на "шпигуна" та "зрадника революційних ідеалів…" Своїм однодумцем бачили Михайла Петровича й анархісти. Той самий Черкезов, який згодом напише на нього справжній пасквіль, спочатку захоплювався його ідеями… У листі до Івана Франка Драгоманов зізнався: "Я завше прожив так, що мне по менший мірі з двох боків лаяли, й навіть таке сам собі правило виробив, що як що-небудь напишу таке, що лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдячне".
По словам Забужко, "Драгоманов першим (від 1876 р., тобто відколи емігрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого "етнічного" псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — "Українець" (10, 343). Как известно, в языке Т. Шевченко вообще не было слов "украинец", "украинка" или "украинцы". Драгоманов же писал о себе: "ми хоч і родилися від "подданных русского императора", але не є "руськими"… Ми — українець" (10, 348). (Во множественном числе говорил о себе в своем манифесте русский царь: "Мы, Николай Второй…"). Правда, в других местах этот "Українець" признавался: "А які ми руські — чи ми різновидність общого чи окреме зовсім, цього, правду сказати, гарно ніхто не знає".
Мемуарист писал: "Драгоманову, як людині з соціалістичними переконаннями, деякі члени Громади, за словами В. Антоновича, не раз закидали, що, мовляв, радикали зовсім не хотять знати українства, але на це він гостро відповідав, що той не радикал, хто на Україні не визнає українства, як і навпаки, кожний українофіл, що не додумався до радикалізму, є нікчемний українофіл. На цьому грунті ще до еміграції деякі члени Громади нарікали на Михайла Петровича, що він, мовляв, затіяв "общий кавардак" і хоче перевернути все догори ногами і скерувати в одне річище і радикалізм і українофільство… Не дивлячись на принципові розходження в соціально-економічних, політичних і національних питаннях, все ж Громада вважала за свій моральний обов’язок підтримувати Драгоманова і його видання. Правда, гроші часто посилались йому за кордон нерегулярно, приходили іноді з великим запізненням… Подібне ж було з листами. Тим часом Драгоманов, не маючи ні моральної, ні регулярної матеріальної підтримки, дуже нервував і нарікав на Громаду за недодержання своїх обіцянок та нездатність не тільки до політичної, а навіть і до видавничої роботи, в гострих виразах докоряв Громаді за дилетантизм, археологічну романтику і лакейську філософію, невідступно рекомендуючи зректись краще всякої провідної ролі в пропаганді українства як національно-політичного руху. Такий стан доводив його іноді до непритомності; так, не одержуючи довго від Громади ніяких вістей, він просто захворів і написав їм листа в різких виразах, що "вони певно з холери повмирали" (16, 397).
Известный украинский меценат Евгений Чикаленко вспоминал: "Колись Драгоманов у графі "характер" написав: "Весьма строптивый", що, певне, й було в дійсності, коли судити по його сестрі Олені Пчілці та по оповіданнях його товаришів" (там же). Все это привело в 1885 году к разрыву с киевскими украинофилами. "З 1889 р. на запрошення болгарського уряду переїхав до Софії, де й викладав історію в Вищій школі до своєї смерти 1895 р." (11, 56). На каком же языке "викладав"? Старшая дочь вспоминала: "Він прийняв свою нову службу в Болгарії з радістю і задоволенням. (Це був час страшних моральних мук його розриву з київськими товаришами, від котрих він далеко зайшов уліво і вперед…). Але він мусив страшенно працювати, щоб виробити два цілком нових курси… В контракті стояло, що через два роки він мусить викладати болгарською мовою. Але цього від нього не вимагали. Він сам сказав: "Я можу, як хочете, це робить, але мої лекції будуть дуже недоскональні!" В той час у Софійський університет не пускали жінок. Я так і не була в Софії ні на одній лекції батька…" (26, 60). Один из его слушателей вспоминал: "Спочатку нам було важко, не освоївши російської мови, слухати Драгоманова, але чим далі, тим більше й більше Драгоманов викликав у нас інтерес, тим більше він зачаровував слухачів своїм захоплюючим красномовством і своїми величезними знаннями" (7, 129).
О чем же были эти лекции? "Донька Михайла Петровича згадує: "Він прийняв свою нову службу в Болгарії з радістю і задоволенням. (Це був час страшних моральних мук його розриву з київськими товаришами, від котрих він далеко зайшов уліво і вперед…). Улюбленою темою його викладів була боротьба народів за політичні права. Про це він говорив з особливим пафосом і якось закінчив одну з лекцій словами: "Господа! Китайцы и славянские народы многочисленны, но будущее принадлежит англичанам,
Больше всего расстраивали его не просто славяне, но именно украинцы. Причем некоторые вызывали отвращение. Один галичанин "запропонував М. Драгоманову відвідати збори віденських українців і учасників поїздки на Празьку промислову виставку. Михайло Петрович радо пристав на цю пропозицію, оскільки йому вперше доводилося бачити у Відні таку кількість галичан разом. Однак враження софійського професора від цієї вечірки "було дуже сумне. Усі промови, які проголошувано, були такі пусті і смішно-патетичні, патріотичні пориви бесідників, мало чи не всіх, такі безглуздні — се були саме місяці баденівської "нової ери" — а одушевленнє публіки тими промовами таке огидне, що Драгоманів почув вкінці відразу до тої публіки, і він, не вичікуючи кінця, запрпонував відійти домів… Додам тут ще і то, що як полудні, в кав’ярні, так і тепер, ніхто з галичан не побажав познакомитись з Драгомановим, хоч я звертався з тим до декотрих з них…" Не захотеть знакомиться с самим Драгомановым! Да это уже просто беспредел…
С галичанами у Драгоманова был долгий роман. В 1891 г. он написал "Австро-руські спомини (1867–1877)": "Доля привела мене в стосунки з австрійськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини більші, ніж це звичайно случається росіянам, та навіть, наскільки знаю, й самим австрійським русинам. Котрі рідко виходять поза границі кождий своєї провінції. Через те я думаю, що мої спомини про ті стосунки не будуть без інтересу, а може, й не без користі й для самих австрійських русинів. Тож я розкажу тут як можу тілько об’єктивно". "Познайо-мившись з галичанами у Відні і вступивши в листування з львівськими літераторами молодої, чи народної, чи української партії, я помітив, що як у думках, які є в Росії що до галицьких партій, так і в розумінні самих галичан існує багато недорозумінь… Я помітив, крім того, що галичани, не дивлячись на своє західніше положення, в ідейному відношенні відсталіші від Європи, ніж росіяни…" Но как такое возможно?
"В очі галичан побачив я вперше в Відні літом 1871 р. Нас тоді з’їхалось у Відні четверо російських українців… З галичан ми бачились з членами "Січі", про котру не раз писав прихильно в "Санкт-Петербургских ведомостях"… Молодші мої приятелі раніше мене прибули до Відня й познайомились з січовиками, то й ці були сміливіші з ними, ніж зі мною, бо (як це кинулось нам у вічі зразу) галичани, як і німці, а надто австрійці, далеко більше звертають увагу на ієрархічні одміни, ніж росіяни. Незабаром один з моїх приятелів переказав мені, щоб я був обережний в розмовах про папу і римську церков, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли того мені заявити. Я, як і всі ми, росіяни, а по крайній мірі — кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть чіпати навмисне папу, як і поклонятись йому… Тепер я наткнувсь на земляків, та ще й сопартійників, народовців, перед котрими мені не вільно було показувати симпатії до італійської вільності й єдності і антипатії до "Посланія" Пія ІХ! Звісно, я відповів, що буду більш обачним щодо форми моїх думок, але суті їх зміняти ні для кого себе обов’язаним не вважаю. Це була перша в своєму роді наука мені, наївному російському прогресисту, котрий знав доти одну тільки цензуру — поліцейську, що єсть далеко страшніша цензура — громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь її у своїх австрійських земляків, а нарешті побачив її і в російських українофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім усього іншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан і на російських українців.
В дальших розмовах наших з січовиками виявилось, що для них наша Україна сама в собі і у відносинах до Росії terra incognita: ні історії, ні географії, ні порядків наших, навіть літератури спеціально української вони не знали, а вже про книги, писані про Україну ж, та "по-московському", хоч і не питай: так, не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповідали не тілько, що того в них нелегко здобути, а навіть і таке, що знати те і необов’язково, бо то все "московське". А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж, не знаючи таких речей, ми не тілько були б глухі й німі, а навіть про нашу Україну нічого б не знали, на те нам потроху почали закидати, що ми лихі патріоти. В поглядах на відносини України до Росії, до російської культури й літератури виявлялись в січовиків думки зовсім фантастичні. Вони просто прикладали до того всього австрійську мірку… Переяславська умова 1654 р. здавалась їм чимсь подібним до угорської конституції 1848 р.; Москва так само порушила Переяславську умову, як Австрія — угорську конституцію після 1849 р. …Того, що гетьманщина 1654 р. — зовсім не вся Україна й що після того було кілька умов, котрі затерли ту першу… що помосковлення йшло у нас поволі й за поміччю самих наших земляків (починаючи з "черні" й славного Запоріжжя в 1658–1663 рр.), в котрих не було свідомого на-ціонального чуття, що й тепер його нема в більшості наших освічених класів, а в народі єсть тільки неясне чуття, що він не "кацап", але нема ясної думки про те, хто він? — і що через те всі ми мусимо виходити навіть у своєму автономізмі не від трактатів і навіть не від принципу національності (котрий панрусисти повертають проти нас), а від загальних ліберально-демократичних принципів політичних і культурних… — цього всього слухали від нас наші січовики як чогось зовсім чудного, а в усякім разі незгідного з нашим українством. Після розмов ми поклали перш усього постаратись зібрати для "Січі" бібліотеку…"