Украинка против Украины
Шрифт:
Из мифологии известно, что, обладая многочисленным потомством, Ниобея возгордилась перед богиней Латоной, имевшей только двоих детей (Аполлона и Артемиду). Разгневанная богиня пожаловалась детям, которые своими стрелами перебили всех детей Ниобеи. Она оплакивала их, пока не окаменела от горя. А что же случилось с О. Пчилкой? В чем трагедия? Почему погибает сын? Очень просто: женился, работает в Тарту, преподает математику, занимается физикой, растит детей. Письмо заканчивается так: "А Ти, моє дороге, як мені Тебе шкода! Де Ти? Що з Тобою? Я знаю, ти самотній душею. Тебе ніщо там не гріє, гніздова коняча оболочка тільки служить средостением, щоб не допускать до Тебе всього давнішого, для Тебе — минулого вже! Я не кличу Тебе до себе на свята, бо знаю, що Тебе не пустять, а як і пустять, то "на короткому шнурку", до бридкості владарському і ревнивому. Кожну минуту жди листа, що прикажуть моментально, неукоснительно явиться, не быть Обломовым — себто не мати ніякої уваги до "рідної сім’ї", "порвать",
Такая переписка (и не только переписка) длилась много лет. Еще за три года до этого письма Украинка, сочувствуя, писала брату: "Шкода мені тільки тебе, що тебе от уже з рік раз у раз "дерев’яною пилою пилять", за се я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч знаю, що вона не винувата. Що ж, коли у неї такий сей фасон любити, що вона безпощадна до того, кого любить. У мене сей фасон зовсім інший, і якщо я кого пиляю, то хіба саму себе, та воно зате нікому не вадить. Мама, запевне не знаючи того зовсім, пиляла не разі мене, та не те що пиляла, а в саме серце вражала, тільки, я ж кажу, тут вона вже зовсім не підозрювала, що мені болить від її слів, а може, й знати сього ніколи не буде".
В чем же причина такой неприязни к семье сына? Его жена Александра Судовщикова — "письменниця (літературний псевдоним Грицько Григоренко), приятелька Лесі Українки, освіту здобула на вищих жіночих курсах у Києві, активна учасниця літературного гуртка "Плеяда". Авторка збірки прозових творів "Наші люди на селі" (Тарту, 1898 р.). Леся присвятила їй поезію "Шлю до тебе малий сей листочок" (11, 368). Теща Анна Ивановна была крестной матерью сестры Украинки Ольги, которая вспоминала: "Анна Іванівна Судовщикова — дуже добра, лагідна, стримана жінка. Вона мала гарну освіту і знала скілька чужих мов, це давало їй можливість заробляти лекціями на життя вдвох з дочкою. Жили вони дуже скромно, вся обстановка у них була простенька, але завжди в їх маленькому приміщенні було багато книжок і був надзвичайний порядок і чистота, а обидві господині дуже привітні й ласкаві, особливо з нами. Говорили вони тоді обидві завжди російською мовою, навіть з нами, що говорили тоді тільки по-українськи. Мене приваблювала хрещена мати, що дуже мене пестила, та Шурині дитячі забавки, що зберігалися цілі та в порядку, і давалися мені пограти. Леся ж і Міша вельми приятелювали з Шурою, хоча вже й тоді часто провадили з нею гарячі дискусії та суперечки, головно, на літературні теми, бо наші були запеклі українці-націоналісти, хоч і з великими нахилами до европеїзму, а Шура була російської культури та симпатій" (11, 39).
Может быть эти симпатии и не давали покоя матери "запеклих українців-націоналістів"? Как человек страстный и творческий, она даже написала рассказ, в котором действие разворачивается так, как ей мечталось. Называется он "Біла кицька" (1901): "…Пан Микола оженився! Так, незважаючи на ледве скінчені 23 роки, пан Микола був жонатий… Пан Микола не зовсім скінчив університет. Пан Микола не має ніякого "положення"… Так дорікала дружина, а пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Ні, один раз він глянув і навіть пильно придивився до неї; здавалась вона йому дуже похожою на ту осоружну кицьку: волосся розтріпалось і настовбурчилось над запухлим почервонілим лицем, як ті руді вуха в кицьки, очі роз’ятрились од злості, сипали хижі іскри, а тими словами вона дряпала, зовсім як от зараз дряпала пазурами кицька.
— Що ж мовчиш, чом ти нічого не говориш? Про що ти думаєш?!
Ах!.. Про що думав пан Микола за скільки хвилин перед цим — ви знаєте; а про що думав він тепер, то вже й не знаю, як вам сказать… Либонь, десь там далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворухнулась така думка: "Як шкода, що не кожну осоружну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнуть за вікно!.."
Творчество Пчилки, о чем бы она не писала, всегда было с тенденцией. Например, "у кінці 80-х років Олена Пчілка зацікавилася сектантським рухом, сподіваючись використати його в культурницькій діяльності як рух "опозиційний до уряду, ідейний, хоч і на релігійному грунті". Главное — оппозиционность к правительству. Для этой благой цели хороши все средства. Идею использовать сектантство вынашивал еще Михаил Драгоманов. За ним, естественно, последовали племянница и сестра. "Але ближче знайомство з сектами переконало її в його реакційній, антинародній суті… Викриттю мракобісся сектантства присвячено оповідання "За правдою" (1889) та "Рятуйте!" (1887). Молоді герої оповідання "За правдою" студент-народник Лук’яненко, праля Надезя в пошуках правди, справедливості, людяності звертаються до сектантів, але знаходять там лише фанатизм, невігластво і обман. В оповіданні "Рятуйте!" жертвою сектантського фанатизму стає молода селянська дівчина Орися, яка перед шлюбом накладає на себе руки, щоб зберегти "душу невинну". Ранее эта девушка прекрасно пела в православном храме, собиралась замуж и все было хорошо. И вдруг: после знакомства с сектантами — повесилась в подвале. Казалось бы, мораль очевидна: не оставляй православного храма. Но нет. Пчилка была недовольна: там "дітям забивають голови біблійними легендами" (рассказ "Півтора оселедця"). Имелись в виду
А какие святыни были у кобзаря, хорошо известно:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!(Можно подумать, что Украина не в состоянии прожить без любви проклинающих Бога).
Именно в таком духе и воспитывалась Украинка, что отмечалось многими исследователями. В. Архипов в статье "Непримиренна" так защищал ее воспитательницу: "Сучасники докоряли Олені Пчілці і за "нестерпний драгоманівський характер", і за нешляхетну "впертість та прямолінійність" у відстоюванні власної життєвої позиції, і за послідовне "засмічування мови галицизмами", і за надмірний полемічний запал, і за його відсутність. Їй ставили на карб навіть… материнський вплив на Лесю Українку, перелицьовуючи його у "прояви авторитаризму", "ревнощі" чи щось схоже на "домостроївщину". Ці гіркі, несправедливі докори вийшли з-під пера непересічних діячів вітчизняного національно-культурного відродження початку минулого століття: Івана Нечуя-Левицького, Сергія Єфремова, Дмитра Дорошенка, Євгена Чикаленка, Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Карикатури у тодішніх респектабельних українських газетах, образливі епіграмки та напіввульгарні, зубоскальські словесні налички, випліткувані у тогочасних київських гуртках української інтелігенції, — всі оті "Пчілку медом не годуй, а Перцем" та "Пчілка — баба з Перцем", — на жаль, мали тих же вельми поважних творців та адептів… Згадаймо, як неприхильно зустрів обрання О. Пчілки членом-кореспондентом Української академії наук багаторічний опонент, академік С. Єфремов" (12, 7).
Кто же прав: "непересічні діячі вітчизняного національно-культурного відродження" и "вельми поважні творці та адепти" или В. Архипов, автор вступительной статьи к книге "О. Пчілка. Викинуті українці: До жидівсько-української справи"? Вопрос нуждается в изучении. Мы видели, что Донцов писал об Украинке: "Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця" (22). Сначала закаляли ее, а затем она стала закалять других. Забужко напоминает: "Див. напучування О. Кобилянській: "хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись" (10, 482). Как же закалялась эта сталь?
5.6. Так закалялась Украинка
На первом году жизни ребенок выжил благодаря отцу. Но влияние матери всегда преобладало. Литературовед В. Покальчук писал: "Слід підкреслити, що то була на протязі всього життя вольова, енергійна, може, трохи навіть деспотична людина. У родині вона давала свій певний тон, стиль. Щоправда, домашнє господарство її не захоплювало, натомість же питаннями суспільного життя вона приділяла виняткову увагу". Ее племянница Ариадна Драгоманова вспоминала: "Моя тітка дуже про дім не дбала, вона була зайнята громадськими справами… Господарювала непрактично".
Дочь Ольга: "Леся і брат Михайло любили її і були під її впливом чи не найбільше зо всіх нас" (11, 31). Мать же больше всех любила своего первенца. Поэтому маленькая Лариса изо всех сил старалась добиться ее одобрения и "сиділа до пізна": "Всі вчителі й учительки бували дуже задоволені з Лесиної роботи і хвалили її здатність ї пильність. В цей час і наша мати вже переконалась і бачила, що Леся не менш здатна й розумна, ніж Міша, мама складала вже Лесі належну ціну, що видко й по її листах, але все ж ніколи не любила Лесю так ніжно, безоглядно й гаряче, як Мишу, і це дуже боліло Лесі все її життя, бо вона любила маму пристрастно, до побожности" (11, 39). Бедный ребенок. Пчилка писала о ней своей матери: "Вона дуже квола здоров’ям і сложением, може "загнутись", як каже Миша. Дома діти з учителем вчаться теж добре і нічим не гірші своїх ровесників-гімназійних учнів…" (7, 73).
А общественная деятельность Пчилки била ключом. Она вспоминала: "Життя цілого кружка Михайла Петровича було напружене, нервове. Кінчалися розпочаті роботи. А наостанку прийшов і той прощальний вечір у травні 1876 року". Далее шло "жваве листування", "міцна потреба нам побачитись". В 1878 г. "був придатний час до того, щоб побачитися з Михайлом, бо на той час була якраз Паризька всесвітня виставка… Ми з ним з’їхались у Парижі… Зустрілись ми тоді з емігрантами, бачились на різних збірках і гулянках з кн. Кропоткіним, В. Засулич". "Поки я була місяців 2 за кордоном, то ті, хто глядів моїх дітей без мене, попсували їм українську мову" (11, 129).