В океані

Панов Микола Миколайович

— От які справи, Тихоне Матвійовичу, — сказав Агєєв, вийшовши на чисте лісове повітря і зупинившись поряд із старшим механіком. Тихон Матвійович мовчав, опустивши голову, стиснувши в кулаки великі, жилаві руки.

— І тут, значить, вони себе показали… А до речі сказати… — мічман коротко передав розмову з норвежцем, його застереження.

— Варвари! — спалахнув від обурення старший механік. Повнота почуттів вимагала виходу, і Тихон Матвійович був радий, коли, швидко підвівши очі, зустрів розуміючий, співчутливий

погляд мічмана. — Яка наруга над мистецтвом! Щождо цього застереження… Ви ось що, поговоріть із сигнальником нашим — Фроловим. Бачив він, що якийсь тип підходив до борту «Прончищева», моргав комусь… Усього можна чекати від таких бузувірів.

— Так, Фролов мені вже сказав… — Тихон Матвійович підняв здивовано брови, але мічман спокійно продовжував: — І нібито прямо на вас, Тихоне Матвійовичу, дивився той хлопець. Я подумав — чи не знайомий викликав вас на пірс, може з якогось іншого корабля?

— Немає тут у мене знайомих, — буркнув старший механік.

— Якщо не вам він моргав — значить, ще хтось стояв на баку? — Тихон Матвійович знизав плечима. — А Дімка Фролов каже, ніби тоді, на баку, щось вас схвилювало дуже.

Старший механік, насупившись, мовчав.

— Зважте на той факт, Тихоне Матвійовичу, що тут, у секторі капіталістичних країн, ми, радянські люди, повинні стояти серце до серця, нічого не приховувати одне від одного. Так і народ говорить: хоч куди правда поверне, а з нею не розминешся.

— Нічого я від вас не приховую!

Мічман мовчав, замислено гриз травинку.

— І, якщо хочете знати, це глибоко приватна, особиста справа…

Тихон Матвійович почервонів від роздратування, притис до пухких грудей тремтячу долоню.

— Але кінець кінцем мене повинні якось захистити… У мене важка робота. Запевняю вас — я не давав приводу для цього переслідування.

— Так чому ж він переслідує вас?

— Хто такий він? Вона! Глафіра ота! Ходить за мною слідом, нав'язує свої почуття. Я певен — пластинку вкрала вона.

— Пластинку? — здивувався Агєєв. — Так, патефонну пластинку «Інвенції» Баха. — Тихон Матвійович сказав це неохоче, наче шкодував, що прохопився словом. — Але зрозумійте, я не хочу затівати скандалу. Вирішив знехтувати нею.

— Навіщо б їй пластинку у вас красти?

— Не знаю. В усякому разі заходила якось до мене в каюту, і після цього пропав цей рідкісний запис, який я встиг програти лише один раз. Відтоді не залишаю в дверях ключа.

— А з нею ви не говорили про цю пропажу?

— Пробував. Сьогодні якраз перед поїздкою сюди… Але вона знову почала про любов. Я, правда, вдівець, та це не дає їй права… Я вискочив на бак, наче з лазні… Злякала мене ця жінка!

— А ви де на баці стояли — біля трапа чи ближче до якір-ланцюгів? — без видимого зв'язку з попереднім, з цікавістю запитав Агєєв.

— Біля самого трапа стояв… — великою хусткою Тихон Матвійович витирав з обличчя піт.

Він глянув на мічмана — і здивувався. Напружена настороженість зійшла з обличчя Агєєва, змінилася доброю, м'якою, майже мрійною усмішкою.

— Значить, він в ілюмінатор дивився, — сказав мічман.

— Причому тут ілюмінатор?

— Під баком, якраз де ви стояли, — каютка-буфет.

Там, певно, Тетяна Петрівна по хазяйству поралась, — пояснив трохи засоромлено мічман. — Ну цей хлопець, ясно, і задивився на неї з пірса. Може, в такий спосіб познайомитися хотів як малокультурний європеєць. Справа ясна: хто таку дівчину побачить — кожного до неї потягне.

— Так, звичайно, Глафірі він не підморгував би, — сказав Тихон Матвійович, здригнувшись. — Але, знаєте, мічмане, саме Глафіра Львівна, коли я відступив, так би мовити, під її тиском на бак, зайшла в ту каютку…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ЧЕТВЕРО В БАРІ

Три моряки не поспішаючи піднімалися з порту в місто. Прямо від води починалися дерев'яні, вкриті черепицею будинки: над гострокінцевими дахами — великі реклами тютюнових фірм, на шибках вікон і вздовж дерев'яних фасадів — прізвища власників розміщених тут крамниць і контор. Вітрини портових крамничок рябіли глянцевими пачками сигарет, хустками найяскравіших кольорів, ножами у шкіряних чохлах.

Біля дверей підвальних приміщень — приладдя для рибної ловлі, сіті, вудлища, бухти товстих і тонких тросів, складена купами парусина.

В одній з вітрин блищали сріблом і бронзою маленькі й великі хрести, темніли картинки релігійного змісту, лежали товсті книги з хрестами, тисненими на оправах.

— Тут місіонери своїм товаром торгують — відпущенням усяких гріхів, — сказав авторитетно Фролов. Не вперше бував він у закордонних портах. — А от якщо в ту крамничку, в підвальчик, зайти — тобі татуїровку на будь-якій частині тіла виб'ють за останнім словом техніки! — він лукаво примружив очі. — Може, зайдеш, Жуков? Розмалюють тебе, як індійця! А потім рядом хрестик і біблію купиш, щоб у морі тебе касатки не з'їли.

— Не дуже смішно, — відповів неуважно Жуков.

Вузькі, мощені кам'яними плитами переулки піднімаються вгору.

Дерев'яні будиночки, потемнілі від часу, з висячими галереями, що виступали над бруком, тісно туляться один до одного.

Важким запахом китового жиру, вогким, холодним повітрям тягне з переулків, схожих на щілини. Тут і там сидять біля дверей, лагодять сіті задумливі, мовчазні, худі люди. Жінки перуть білизну, на каменях, граються біляві діти. Шкіряні відра висять біля входів у будинки…

— Це у них, видно, протипожежна охорона, — сказав без усмішки Фролов, розглядаючи відра. — Не дуже-то солодко живе тут народ.

— Так, нуднувато живуть, у якихось йорах туляться, — озвався Ілюшин. — Дощенту знести б оцей мотлох, нормальні будинки спорудити.

— А чули, товариші, що норвезький лоцман розповідав? — спитав Жуков. — Портові квартали тут чотири рази згоряли з тих пір, як Берген стоїть. Зовсім недавно — у тисяча дев'ятсот шістнадцятому році — майже півміста пожежа знищила. А відбудовані ці квартали в колишньому вигляді, аж до шкіряних відер і гербів над дверима, щоб іноземні туристи древнім Бергеном могли любуватись. А свій народ нехай у вогкості й духоті живе, від туберкульозу гине.