В океані

Панов Микола Миколайович

Сливін швидко підняв бінокль, подивився за корму, в бік уже далекого доку. В лінзах хитнулася лазурова штильова вода, смоляночорні баржі біля підніжжя докових башт, маленькі постаті оголених до пояса людей…

Білі кружальця безкозирок рухались над площиною понтонів, що чорніли високо над водою. «Золоті хлопці», в котрий раз уже з ніжністю подумав Сливін.

На стапель-палубі доку Агєєв витер долонею залите потом обличчя.

Шкіра трохи боліла:

обгоріла під пекучим сонцем. «Нібито не біля полярного кола йдемо, а де-небудь у південних широтах», подумав Сергій Микитович.

— Погодка добра, товаришу мічман, — сказав черговий біля буксирів Мосін.

— Поки що добра, — обізвався головний боцман.

— А що, думаєте, може змінитися?

— Сонечко вчора з червоною зорею заходило, а сьогодні з ясною зіронькою зайшло. Це, наші помори кажуть, на тиху погоду, — замислено мовив боцман. — А от що зірки не яскраво сяяли, нібито темніли — це, значить, на вогкість, на туман…

— Недобре як, товаришу мічман, у Бергені з нашим сигнальником вийшло.

— Нормально вийшло, — пробурмотів Агєєв. — Прийшли за кордон, точніше кажучи, в сектор капіталістичних країн, ну й почалася навколо всіляка кримінальщина.

Він пройшовся ще раз уздовж збігаючих угору тросів, ще раз перевірив, чи надійно накладені стопори..

Не так давно, під час виходу з В'ю-фіорду, закінчили витравляти троси. Як завжди, вони ледь плещуться в темносиній воді, йде в глибини слабо натягнута кругла тросова сталь, що з'єднує док з криголамом… Порядок, стопори накладені добре… Але почуття неспокою, якоїсь сердечної туги не покидало Агєєва.

Він усвідомлював, звідки йде ця туга. Вона не покидала його з тієї хвилини, як на борт «Прончищева» принесли з берега Фролова — тяжко пораненого друга.

Агєєв устиг тільки двічі подивитися на нього, мимохідь забігши в лазарет.

— Ну, як тут мій Дімка? — питав, зупинившись біля дверей каюти. Обидва рази бачив там Таню, що чергувала біля хворого, заспокоювався, зустрівши спокійний погляд її добрих, серйозних очей.

Потім почалася невідкладна робота по підготовці до виходу в море, але думки весь час поверталися до Фролова.

Ех, друг Фролов, геройський, проте легковажний хлопчина… Тут він, звичайно, не винен, коли б знав, як поводитись в іноземних портах, не встрявав би з бійку. Той парубок у капелюсі, насунутому на очі, тільки чекав слушної миті. Але коли б раніше сказати Фролову про попередження норвежців, може був би обережнішим… Так ось про що попереджав той партизан… Але й без попередження сигнальник, колишній розвідник, зобов'язаний був бачити небезпеку й позаду, не дати можливості ворогові завдати того удару… «Казати воно добре, — думав мічман, — а коли б сам був присутній при такому побитті, то, мабуть, від люті потемніло б в очах…»

Він звично потягся в кишеню по люльку — покурити після роботи — і відсмикнув руку. Ні, він не куритиме. Він не куритиме, поки не

закінчиться цей похід, на перший погляд такий мирний і простий.

— Справді, мирний і простий! — гірко повторив про себе Сергій Микитович, попрямував до борту баржі, куди Пушков тільки-но приніс бачок з борщем, від якого йшов смачний, жирний аромат.

На доку і на кораблях пробили обідню годину. Чергові з бачками вишикувались у веселу чергу біля камбузів, у кубриках матроси і старшини сідали за столи…

— Можна йти їсти, Сергію Севастяновичу, — доповіла капітанові Потапову Таня.

Вона стояла на містку криголама, виструнчившись майже по-військовому, опустивши вздовж накрохмаленого фартуха смугляві дівочі руки. Під білою косинкою м'яке кучеряве волосся відтіняло трохи втомлене, бліде від недосипання обличчя. Але довгасті чорні очі Тані дивились, як завжди, з ласкавою увагою.

Як службовець криголама, вона зверталася до капітана «Прончищева» і водночас поглядала на тих, що стояли поряд, давала зрозуміти, що запрошення стосується і їх.

— Ну як, минув головний біль? Краще почуваєте себе? Очі у вас зовсім сонні! — сказав капітан Потапов.

— Значно краще, Сергію Севастяновичу, Вітрець обвіває, а відіспатися завжди встигну, — обізвалася Таня.

— Ну, значить, природжена морячка! Запрошуйте офіцерів, я обідатиму пізніше. — Потапов одвернувся, почав вдивлятися в берег.

— Прошу обідати, товаришу капітан першого рангу, — підійшла Таня до Сливіна.

— Слухаю, товаришу керівник харчування. Сливін вклав свій важкий бінокль у футляр, скинувши ремінець із шиї, глянув на Олсена.

— Гаа сізе міддаг, товаришу Олсен… Прошу їсти.

— Мангетак. Спасибі, — сказав усміхаючись Олсен.

Вони пройшли в штурманську рубку, звідки внутрішній трап вів у капітанський салон. Курнаков схилився над матовосірим розворотом карти на штурманському столі. Ігиатьєв перегортав лоцію, сидячи на дивані.

— Штурмане, обідати, — проходячи повз Курнакова, запросив Сливін.

— Єсть… Зараз мене лейтенант Ігнатьєв змінить.

Сливін пропустив Олсена вперед, слідом за ним спустився в салон. Увійшовши в салон, не сів одразу за стіл, глянув у дзеркало, обсмикнув білий кітель, пройшовся по каюті, поглянув на барометр і в ілюмінатор.

Андросов і Олсен чекали, поклавши руки на спинки крісел. Чекали Курнакова, щоб, за морським звичаєм, усім одразу сісти за стіл.

У двері постукали. Чітко, по-стройовому в каюту ввійшов розсильний.

— Товаришу капітан першого рангу, дозвольте звернутися до капітана третього рангу!

— Звертайтеся, Лютіков.

— Товаришу каштан третього рангу, поранений просить вас до себе. Непокоїться. Одного вас просить зайти, — притишивши голос, сказав Лютіков.

Андросов запитально глянув на Сливіна.