Іван і Чорна Пантера
Шрифт:
На очах Іветти з’явилися сльози.
Але й Таумі Ремпбелл явно була приголомшена. Ось гримаса недовіри й іронії змінилася на її вустах на бентежну посмішку. Іветта впустила сумочку на землю, наче даючи зрозуміти, що не має підступних лихих намірів.
– Боже мій, Іветто, я прощаю тебе, – сказала Таумі і кинулася до недавньої подруги. – І ти мене прости. Встань же, люба.
Але Іветта не підвелася з колін. В її очах, наповнених слізьми, бриніла справжня мука.
– Ні, ні, – сказала вона. – Я не достойна тебе, не гідна твоєї дружби й уваги. Я прошу, прошу міс Ремпбелл, якщо це можливо, зробити
– Ну що ти, люба Іветто, – Таумі була вже по-справжньому спантеличена. – Встань, ходімо до мене.
Та Іветта не підвелася, на колінах підповзла до Таумі і взялася цілувати дорогі черевички тієї.
«Збожеволіла вона чи що? – подумав Стенлі Кройберг. – А може, так само збожеволів Натан, тому й викинувся з вікна? Але ж цієї чорношкірої відьми тоді не було в його кабінеті…»
Думка про вплив Таумі Ремпбелл на самогубство (чи таки вбивство?) Натана Роуза набула нового відтінку. Нового відтінку, нового відтінку… Щось крутилося в голові Стенлі. Про якусь передачу думок, про можливу зустріч Натана з Таумі Ремпбелл, про яку він, Стенлі, не знав, а Натан чомусь йому не розповів. Чи була така зустріч, а якщо була, то чому Натан приховав? Ч-чому…
Хтось стиснув наступної миті голову Стенлі залізними лещатами і тис чимраз дужче. Далі насадив на голову немилосердний залізний обруч. До того ж розпечений, Стенлі це відчував.
«Я зараз знепритомнію», – подумалось йому.
Він став вибиратися з натовпу. І не був певен, чи вибереться.
– Що з тобою? – почув чийсь голос. – Проблеми з тиском? Стенлі, ти весь червоний… Як перець…
«Хто це каже? – подумав Стенлі. – Може, то я сам?»
Ураз він зустрівся поглядом зі старим темношкірим чоловіком. Той дивився на нього примружено і начеб… Дуже й дуже зневажливо. Мовби подумки насміхався.
«О чорт, десь я його бачив…»
Думка народилася й зникла, а полуда дедалі дужче застилала Стенлі Кройбергу очі. Він ледве добрався до своєї машини, відчинив дверцята й упав на сидіння. Перш ніж відключився, майнула думка: ні в якому разі не треба рушати, це його смерть. Виче… Ви-че-кати…
Тим часом, доки Стенлі йшов, наче п’яний, до своєї машини, Таумі Ремпбелл таки підвела Іветту Сімпсоні з колін. Вона сказала, звертаючись до журналістів, що вони з міс Сімпсоні самі вирішать свої проблеми. Прес-конференція закінчилася. Все. Розходьтеся.
– Все, розходьтеся, розходьтеся, – мов луна, повторив один з охоронців.
Востаннє спалахнули бліки. Навздогін кинуто кілька в’їдливих реплік про незрозуміле шоу.
– Рекламне шоу, – ще в’їдливіший голос.
Але Таумі не обернулася. Тільки ледь-ледь сіпнулося її смагляве плече, з якого зсувалася шлеєчка мереживної суконьки. Якби могла, вона б убила, розтерзала цей смердючий набрід. Як вони вивертають – зараз, у ці миті – її душу. Так, вона любила рекламу – своєї особи, її власного божественного тіла, всього, що вона творила в цьому грішному світі. Реклама – скандальна, задумана заздалегідь і спонтанна – була частиною її життя, її діяльності. Але не зараз. Вона не любила того, чого не могла зрозуміти, усвідомити. А зараз був саме такий випадок.
Вона завела Іветту на подвір’я, де вже та кілька разів була. Спинилася, глянула на подругу, що розіграла таку виставу.
– Ну, ти задоволена? Хоча
– О, люба, прекрасна Таумі…
Іветта знову опустилася на коліна. Простягла до Таумі руки.
– Перестань ламати комедію. Нас ніхто не бачить, – Таумі пересилила себе і вимовила це майже спокійно.
Вона виразно поглянула на охоронців, і ті миттєво здиміли. Тоді Таумі повернулася до Іветти. Торкнулася рукою її голови.
– Вставай же.
Але Іветта не підвелася. Коли ж вона звела вгору очі, Таумі побачила в них сльози і муку.
– Чому ти не хочеш мені повірити? – спитала Іветта.
– Повірити в чому?
– В тому, що я справді хочу стати твоєю служкою, твоєю рабинею, – сказала Іветта. – Я винна перед тобою. Прокляте плаття!.. Чому я тоді одягла його?
«Вона й далі прикидається, ламає комедію чи говорить щиро? – подумала Таумі. – Якщо говорить щиро, то виходить, що вона… Вона справді дуже, до самозабуття любить мене? Може, мені теж опуститися поруч з нею на коліна?»
Але вона не зробила цього. Таумі сказала, що в душі давно простила Іветту, що теж винна за той свій вибух. Тож хай Іветта підводиться, вони разом підуть до її кімнати, до тієї, в якій Іветта завше любила зупинятися, поки гостювала у своєї подруги Таумі, Таумі їй покаже, які гарні прикраси прислав їй останнім часом один прихильник, котрий довгий час був таємним, це кліпси у формі півмісяців, що водночас нагадують пелюстки, всередині чистої води діаманти, а ще Таумі купила картинку, ту, що ми бачили у графа Борденфонда у його баварському маєтку, граф подарував своїй племінниці, це та, де танцівниця з квіткою в руках, білою-білою трояндою, а на піднятій нозі великий браслет…
– Я подарую її тобі, – сказала Таумі. – Вона тобі дуже сподобалася тоді, правда?
– Ні-ні-ні, – простогнала Іветта. – Я не гідна такого подарунка й нічого не гідна, о Таумі, зроби мене справді своєю служницею.
– Ти божевільна, таки божевільна, – вже закричала Таумі.
– Ні, – крикнула й Іветта.
– А якщо ні, то я тебе зроблю служкою, зроблю посудомийкою, ти митимеш підлогу й виконуватимеш найбруднішу роботу, ідіотко чортова.
Таумі вигукнула це люто й, рвучко повернувшись, майже побігла до головної будівлі маєтку. Вона ще почула слова: «Дякую», сплюнула на бігу і, коли вбігла в один з своїх передпокоїв, відразу з люттю змела зі стола вазу. Ваза – доволі гарна, у вигляді полум’я, у яке переростала її основа – жалібно вдарилася о підлогу й розбилася, але що вона значила тієї миті для розлюченої тигриці Таумі? Таумі металася по кімнаті й трощила все, що потрапляло їй на шляху. А тоді вибігла до іншої кімнати. Там вона впала у розкішне крісло. Вчепилася в нього руками з гострими довгими нігтями – наче смужки крові розлилися по боках.
«О мадонна, ця сучка знущається з мене», – подумала Таумі, а потім вимовила ці слова вголос.
– Маріонелло! – гукнула Таумі. – Маріонелло, йди сюди негайно.
Її різкий голос, здавалося, пронизав весь маєток. І майже відразу перед Таумі з’явилася сама Маріонелла: товста стара негритянка (афро-американка), зодягнута у довгу сіру сукню. То була управителька цього маєтку.
– Моя люба дівчинка чимось розгнівана, – жалібно-обурено констатувала Маріонелла. – Хтось посмів образити мою незрівнянну дівчинку!